Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Сержант мимоволі простягнув уперед ліву руку й подивився на годинник. Гарний годинник: точний, та ще й, як у паспорті відзначено, ні вологи, ні пилюки не боїться – життя перевіряло, коли доводилося не раз у річку з головою пірнати чи під зливою цілодобово ганятися за ворожим плем’ям. Служивий погладив скло годинника, довго ворушив губами, вимовляючи не лише назву: «Спортивні», але й невидимий напис на кришці годинника, що вивела вправна рука гравера: «За відмінну службу».

Сержантик пишався своєю службою, а тим паче грамотами, подарунками. Шкода, що на кришці не вистачило місця для довгого прізвища. Не вистачило місця й для звання, але він не засмучувався, хоча з кожним роком звання ставало все більшим болем і недосяжною, як зірка, мрією. Розумом збагнув: на офіцерські погони при його освіті нема чого й рота раззявляти, але старшину або хоча б широку личку – це за довгі роки все-таки заслужив.

Подумки він не раз приміряв нові погони, а минулого року, на ювілей, навіть купив, не сумніваючись, що вже на тридцятип’ятиліття його підвищать у званні. Майже місяць прокидався серед ночі від бажаного вигуку: «Товаришу старшино! Громадянине старший сержанте!» Але тихо в квартирі. Тихо на вулиці. І собаки не гавкають. Лише дружина тихенько посапує під боком та кішка муркотить на кріслі.

Бугров скоса глянув на сержанта. Усього півтора метра зросту, але жилуватий, замість серця – двигун. Чудовий служака: старанний, слухняний, влучно стріляє, бігає й на лижах ходить; справедливий із підлеглими, а вже з «контингентом»… А як одержав після війни останню вузьку личку – на тому й зупинився, ніби вперся лобом у високу кам’яну стіну, яку з його освітою й кострубатою мовою ніяк не обійти. Перешкода виявилася суворішою за стіни табору й в’язниці – «запрєтка» без терміну давнини, помилування, амністії…

Вимоталися за останні дні люди. Охляли й собаки. Щоправда, не голодували. Ситна видалася погоня. Біля малинника натрапили на ведмедицю з малятами. Півдиска ввігнав сержант у мамку. М’яса взяли стільки, скільки змогли нести на собі й собак навантажили. Як на сміх, через день вийшли на глухарів. Сержант звично зірвав із плеча автомат, але Бугров притримав напарника:

– Чого даремно патрони палити? Та й утікачі почують.

– Дик самі під приціл лізуть, товаришу копітане.

– Гарний птах. Самка хоч і сіренька, непоказна забарвленням, та вельми точена, мов із-під різця майстра. – Слідом за сержантом Бугров зняв із плечей поклажу. – А кавалер – чепурун: дивися, черевце в білих горошинах по темному оксамиту, а чорний зоб, мов підкладками із застарілої бронзи, зеленцем тінить…

– Красень шо треба. Кіл на п’ять потяніть, якщо не більше. Полоснути чергою, додати в сірувату сизь червоності – єшо красивше станіть!

Сержант задоволено загигикав, утер рукавом росинку поту з обличчя, потім раптом ляснув себе по стегнах і закричав:

– К-к-ки-иш-ш-ш, курвине плем’я! К-к-ки-и-иш-ш-ш, покєдова не передумав!

Ситі птахи важко вдарили крилами, галасливо злетіли, попливли над деревами в пошуках і ситного, і спокійного місця. Сполохане птаство сповістило мешканців тайги про небезпеку.

Люди проводжали поглядом вільний політ птахів, а їхні чотирилапі друзі, натаскані на людину, поводилися спокійно, чекали команди знову кинутися в погоню. Свіжі сліди змушували дибитися шерсть на зашийках, злобно вишкірятися. Не розуміли собаки, чому господарі стоять із піднятими головами, коли треба за сонця квапитися вперед. Із настанням сутінків, а тим паче в темряві, люди стануть безпомічними, немов нетямущі цуценята, спотикатимуться на кожному кроці, ось-ось поламають руки й ноги. Рвонуть добряче – наздоженуть тих, хто порушив порядок, хто наважився ходити не строєм, а сам по собі. Без супроводу. Яке життя в людини, якщо поруч немає чотирилапого друга й господаря: життя в страху й без любові, життя без захисту, в голоді й у холоді.

Барс і Лютий подивилися один на одного, смикнули повідці та тикнулися носами в те місце, де недавно пройшли втікачі.

Капітан і Сержантик звалили на плечі речові мішки, заквапилися за вірними вівчарками. Перебрівши через джерело, відразу ж за його закрутом переслідувачі підійшли до останньої ночівлі втікачів. Залиті водою вуглини в багатті ще не просохли; не встигли звірина й птахи розтаскати тельбухи від очищеної риби, яка валялася неподалік стоянки.

– Рибкою закусювали, вражі душі, – сержант ще раз обвів поглядом місце останнього відпочинку, подивився на високе сонце й видихнув смачно: – Догстали, товаришу копітане. Можна сказати, артисти сіли на приціл. Теперча нікуди не подєнутьсі. Влипло, суче сім’я, розтудить твою уздовж і впоперек у перев’язку й у Божу матір, у богородицю й у святих угодників.

До темряви тривала ловитва. Собаки тягли з такою силою, мов і не було позаду днів, протягом яких не лише натрудили ноги й тіло, а й виснажили душу. Прихоплюючи свіжий слід, вівчарки злітали над землею. Здавалося, відпусти повідці – псини опустяться лише після того, як вріжуться лапами в ненависні груди та спини, зіб’ють утікачів на землю й устромлять ікла в перелякано-загнану плоть.

– Усе! На сьогодні досить! – задихаючись, прохрипів Бугров, підводячись після чергового падіння.

– Та воно десь зовсім поруч, враже сім’я, – таким же важким хрипом відгукнувся сержант. – Вважай догстали! Стоя-яти! Кому, падло, сказано стоя-я-я-ти!

Сержант смикнув за повід. Пес здійнявся на задніх лапах, ніби виконував номер у цирку.