Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

– Привал! – рішуче оголосив Бугров. – Собак загубимо або самі розіб’ємося в темряві. Нога відійшла?

– З розпалу не зрозумію. Завтра воно все підкаже. – Сержант потер забите коліно. – Ніштяк, завтра відіграїмсі. Завтра весь прибуток для душі загребемо. Завтра – повний розрахунок!

– Багато разів за втікачами ходив?

– Чі-іво-о? – Сержант здивовано втупився поглядом у капітана. Потім насупився й відразу ошкірився білозубою посмішкою. – Батяня завжди повчав: якщо мозгою ворушити, родзинку в будь-якій справі знайдеш. Усі до дной втечки пам’ятаю. Усі тута. – Пальцями обережно торкнув тім’я. – Усі тута зібрані, мов книжонки в шкапу. Почну кому розповідати, мов коно перед очами розкручується. Видю, де вперше спина поміж кущів блиснула, і повідець, що овчара тягне, рука відчуває; видю, як розпластується в польоті псина; а перед останнім стрибком серденько замрьоть, здається, і не заведеться ужо ніколи; але токо вдарили лапи у груди втікача – воно, сердешне, як затьохкає, наче птах крилами, який вирвався із сілець на волю й піднісся в небесь голубенну, шоби залитися піснею світлою. Самі знаєте, товаришу копітане…

– А ти, дивлюся – художник. Музикант, – не витримав Бугров садистської лірики.

Світлі й чисті очі сержанта стали ще чистішими та світлішими, блищали такою радістю, немов людина зробила найбільше відкриття або зустріла нерозлийводи друга, з яким не бачилася з дитинства багато-багато років. Бугров зніяковів і від білозубої радості, й від чистого блиску очей.

– Батяня, товаришу копітане, завжди підучав: усе бери на замітку. У житті не знаєш, де знайдеш, а де втратиш. – Сержант чи то осудливо, чи то захоплено крутнув головою. – Треба ж – проста штуковина, а в самого тім’ячко не дотямкало. Спасибі за помочь, товкопітане. Усі втечки-погоньки «пишу» на прикладі. Карб до карбу – і вся жизня, як на долоньці. От спасібочко, товаришу копітане, за підказуху. Причитаїтсі з мінє. Прибудемо на місце – відзначимо сообча таку подію. Знаю, не вживаєте, але заради такого випадку – відзначимо. Воно саме до святкових днів і порахую. А на свято і вам не гріх вжити… Кендюх! Рівно кендюх, сказав би батяня. Головне, чим живу, й залишити без обрахунку. Тим паче всіх у казанку тримаю, хоча до війни й після бігало до біса. А чотири рочки, у Вітчизняну нігто не підривав, окромя двох враженят. Усі просилися на хронт. Кров’ю, мовляв, спокутувати та Вітчизну від чуми рятувати. Рапорти подавали. На горло брали. Потім лижі змазали й уп-пере-е-ед…

– Ну й що? – Бугров перебив напарника.

– Як що? – У голосі сержанта лунало не здивування, а осуд і навіть образа. – Я ж казав: від мінє єшо ніхто не уходив. Догстали. «Хронтовиків» ми незабаром догстали. Тоді я єшо з Жулькою працював. Маманєй Лютого. Рідкісна с-сука. І по сліду – королева. І на перехопленнях. І витривала. Й віддана. А ужо про злобу – говорити нєчяво. Синкові не поступиться. Догстали враженят – Жуля потішилася охоче й нам із напарником душу погріла… Рівно концерт. Голосисті враженята попалися. Ті ж артисти, шо в аріях поють. І чим вище враженята заходються та копитами дригають, тим охочіше лютують Жуля з кобельком. Обіхаживали, доки враже сім’я не затихло. Півдня потім псини злизувалися, покєда себе в норму привели. Покєда знову у свою масть встали.

– А ночами арії тривожать?

Бугров полюбляв погоні, але сам не «грів» душу й не дозволяв при собі влаштовувати «концерти». Погоня нагадувала капітанові полювання: розплутати сліди, розгадати всі хитрості, перевірити себе й псину в ділі, а головне – душею відійти від погані, поглядів злісних; очиститися на природі від люті й «колючки», від смороду й жорстокості, відчути себе на вільних просторах вільною людиною.

– Це ж чому ночами маятьсі?! – Сержанта все більше дивували запитання капітана. Прізвисько підходяще. Спуску «копітан» у таборі нікому не дає. А в погоні завжди господар собаки – пан.

Усі знали закон погоні. І ті, хто підривав[30], і хто по сліду йшов. Знали люди. Знали й вівчарки правила гри. Сказав господар: «Пограй» – справжній пес зайвого не дозволить: більше ніж півікла в тіло не вжене, а до шиї або до паху – не доторкнеться. А пролунає команда «взяти» – лише шмаття летить із вражих душ, а замість арії – хрипіння, та й те недовго.

– Уночі іншим разом таке приверзиться…

– Ні-і-і. Маїитьсі – нам по службі не положено. Закон ми не порушуємо. Ми сполняєм закон і службу. І чого їх жалобить! Хоч шпана, хоч враженята – одне с-суче сім’я.

– А раптом хто не винний?

– Як єнто не винуватий?! – Сержант, схиливши голову набік, хотів краще роздивитися керівництво, щоб правильніше оцінити та зрозуміти, розібратися як потрібно, а потім доповісти підполковникові. – Тут невинуватих не биваіть. Не держуть. За колючкою – нелюди, хоч блатарі, а тим паче капелюшки п’ятдесят восьмого нумера. А якщо коротше – тута всі злодюги-вороги. Клопи смердючі. Роздави – однаково смрадять, не продихнути. Ні тих, ні єнтих не перевиховаєш. Бабу – бабу й ту скорше втихомириш.

Сержант підлив чаю, зробив кілька ковтків, мружачи задоволено очі, але капітан не зрозумів, чому повеселішав напарник – від спогадів, від чаю чи від близького закінчення погоні.

– Дик воно, коли з розумом, то з бабою турбот жодних, – утерши піт із чола, продовжував сержант: – Я, приміром, узяв вільнопоселенку. Відтягнула[31] молодиця свою п’ятірку. Надивилася, яка в зоні житуха. Зголодніла й передом, і задом – і тута я підкотив із ласкою та барлогою обіхоженою, повнісінькою добра, як у бобра в хатці до зими. Ото і вся наука. Ну й, зрозуміло, по жіночій частині її требуїтьсі, мов земельку,