Читати книгу - "Ярославна"

Але здебільшого обрії були пустельними – тільки марево блукало.

Скільки не вдивляйся – до болю в очах, до сліз – до милого не додивишся, скільки не гукай – до милого не догукаєшся.

Віяли вітри – онуки Стрибога. Прохала їх, аби милого на своїх крилах принесли… Сяяло сонце, прохала небесне світило не пекти воїнів її милого.

А сонце пряжило, як несамовите. Наче найнялося все на землі родюче спопеляти. Чи й догукаєшся до нього – високо. Але все одно Ярославна до сонечка догукувалась. Вірила – догукалась.

Спека спала, вітри загули, вітровії несамовиті, наче холодні, осінні… До них догукувалась і їх просила. А вони гули й гули…

– То – здухачі сплять та між собою б’ються, – у Яв-дошки на все готова відповідь і всьому є пояснення.

– Що се ти речеш, Явдошко? Як це вони сплять і… б’ються між собою?

Явдошка, щоб княгині легше було в обійми сну поринути – як маленькій розказувала… Здухач – се такий чолов’яга. Силу має, як у ста наших чоловіків, дядьків добрих. Але сила його проявляється тільки тоді, як він спить. Під час сну із здухача виходить дух, який веде за собою вітри, жене хмари, проганяє град, б’ється з іншими здухачами. Часто вони виривають з корінням дерева, і ну один одного ними гамселити! Аж гул стоїть! А ще вони стережуть од негоди поле та угіддя свого села чи роду.

А ось як помре такий здухач, то неодмінно стає вовкулакою…

Гули вітри за слюдяним віконцем терема – здухачі билися. І чого вони сваряться? І уві сні їм спокою немає. Що ділять? Чого не миряться?

– І коли вже всі житимуть в мирі та злагоді? – запитує княгиня. – Коли половці перестануть чинити набіги на Русь – хіба це по-сусідському?

Але на це у Явдошки немає відповіді.

– Хто його знає. Треба у волхвів запитати – дак вони по лісах дрімучих розбрелися, там і живуть. Про людей і забули.

– А люди – про них…

– Як лихо – то сходяться.

Гули вітри, аж терем потріскував. Чи старе дерево зсохлося?

– Спи, княгине, спи.

– Так гуде ж… Аж завиває…

– Мо’ то здухачі з половцями б’ються…

Княгиня засинає, і сниться їй, що здухачі, повиривавши здоровенні дерева з корінням, на половців кинулися, Ігоря виручають.

А на світанні все нарешті вгамовується, вітровії полетіли, певно, в інші краї, натомість тиша і Божа благодать. Сонечко сходить, зозулі кують.

Гарно в світі білому! Коби не війни, і зовсім добре людям би жилося. І коли тим війнам клятим кінець надійде? Коли сусіди житимуть як добрі сусіди, а не ходитимуть один проти одного оружною силою? Але на це запитання і всезнаюча Явдошка відповіді не має.

– Так людям наврочено – воювати між собою…

Кують зозулі. Ярославні здається, що не вона, а її губи самі шепочуть: полетіла б я зигзицею на Дон, щоби милого побачити, допомогти йому… Минали дні і ночі. Дні у тривозі, на валах біля заборол, ночі в княжому теремі, але теж у тривозі…

А зозулі кували. Іноді й до неї на вали залітали – барвисті, як намальовані: ку-ку та ку-ку… Питала: скільки літ їй та її милому жити в цьому світі?…

Ключниця якось сказала:

– Не побивайся, княгине, Явдошка тобі допоможе… Явдошка була відьмою. Це всі в Путивлі знали. Як і те, що вона на світанні літає на мітлі чи помелі і знається з нечистою силою – теж усі знали. Вона була доброю відьмою, Явдошка. Коли в кого яке лихо – до неї за поміччю зверталися – нікому не відмовляла і плати за те не брала.

Явдошка й справді їй допомогла.

– Ось тобі, княгине, тирлич, – казала.

– А що се таке – ти-тирлич?

– Відьомське зілля. Нам, чесним відьмам, воно допомагає, пособить і тобі. Вип’єш зілля, заснеш і уві сні побуваєш там, де захочеш.

– І на Дону великому? У Половеччині?

– І на Дону великому, і в Половеччині, якщо у тебе така забаганка.

– Зигзицею полечу?

– Можеш і зигзицею… Тіло твоє зоставатиметься в Путивлі, у хоромах княжих, а душа твоя зигзицею полетить до Дону великого, щоб побачити князя.

Сказала і зникла – як наче б мить тому її й не було біля Ярославни. Як у повітрі розчинилася…

Надходив вечір. Від випитого зілля, що дала їй Явдошка, Ярославна була сама не своя. Все щось наспівувала… Співала і плакала, співала й тужила.

– Полечу, – казала, – зигзицею понад Доном, бобровий рукав омочу в річці Каялі (якась Каяла, половецька річка, їй вже була знана – звідки?) і на княжім білім тілі кров отру, рани йому зцілю…

У теремі своєму, що згодом стане окрасою «Слова», вже бачила Каялу…

І полетіла тієї ночі – на Дон великий, у степи половецькі до річки Каяли, зигзицею полетіла…

Хочте вірте, хочте… перевірте. Бо коли б не літала у половецькі степи, звідки б вона знала, що річка зветься Каялою, і що біля неї битва клекотіла, та нещаслива битва русичів з кочівниками, знала, що була тоді спека, і русичі потерпали без води, що вітер дув з боку половців, посилюючи лет їхніх стріл, що князь уже був поранений, і його, закривавленого, схопили половці… І бачила це вона згори, з піднебесся, і звідти голос подавала, що його й почув Ігор… А літала не вона, літала її душа – в образі сизокрилої зозулі…

Каялу, повернувшись до Путивля, княгиня благала на міському валу:

Простягала руки з високих валів до незримої далини, за якою десь у чужій стороні бігла Каяла-Сюурлій, що забрала у неї ладо її.

Чули городяни, як княгиня і пізно увечері, і рано-вранці на валу благала половецьку річку:

Чи