Читати книгу - "Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Тобто? — Даррін ввічливо звів брови.

— Мені здається, що кожна вечірня тінь — це перехід у якийсь інший світ, таємна доріжка. Вона відкриється блукальцеві, котрий шукає свій шлях. І тільки так. Тому більшість людей не думають про це.

— І куди б ти хотіла потрапити? — Гессі розуміла, що Даррін питає це, лише щоб підтримати її чергову вигадку, адже обоє вони знають, що через тіні нікуди не потрапиш.

«До блакитноокого», — мало не зірвалося з язика.

— Якби я могла обирати, то спочатку хотіла б до Аїдена, а потім, можливо, кудись далеко, де ніколи не була, — відповіла вона, силувано всміхаючись.

Сутінки ховали її усмішку, і Даррін не міг помітити, що вона — фальшива.

— Щоб потрапити до брата, тобі треба було б… мандрувати в минуле.

— А хто сказав, що дороги крізь тіні не можуть вести в минуле? — усміхнулася Гессі. Не казати ж, що насправді Аїден живий. Пішов звідси, але досі живий. Десь далеко тільки.

— Якби ти вирушила в минуле, ми могли б і не зустрітись… — зауважив Даррін.

Гессі зовсім не подумала про це.

— До речі, про мандри. Ми на кілька днів зупинялись у Тавішів, — додала вона, щоб змінити тему.

— Справді? — Даррін спохмурнів на мить. — Ми трохи вели з ними справи.

— Так. Мені Олейн, їхня старша донька, розповідала, що ви хотіли…

— Книгарню в Астірі. Так. Хотіли. Але тепер хоча б цю відновити. Про Астірі поки доведеться забути… І як тобі в Тавішів? Яке вони справили враження?

— Виявились приємнішими, ніж я вважала раніше. І, власне, від них ми й дізналися, що у вас була пожежа.

— А, так. Моррі хотів написати про це їхній доньці, щойно все сталось.

— А чому саме Олейн? Генріка цим так переймалась… — спитала Гессі, бо їй справді кортіло знати відповідь.

— То давнє знайомство. Ленні йому нещодавно писала, тож, мабуть, він… А втім, я не знаю, вибач.

Гессі зрозуміла, що, можливо, хвилювання Генріки небезпідставне. Якась нотка в голосі друга видала подвійне дно його слів.

— Я знаю, про що ти думаєш. — Даррін подивився на неї. — Що між Морґіном та Олейн є щось більше, ніж варто. Але це не так. Насправді, коли ми ще вчились у школі, то Моррі її терпіти не міг. Казав, що вона надто пихата. Хоча батьки і вважали, що така партія для будь-кого за щастя. Тож із Олейн гуляв я.

«Але це було давно», — додав тоді Даррін, і Гессі прокручувала ці слова в думках. Утім, вона розуміла, що іноді час і відстань не мають такого великого значення. Адже Доанна любить Аїдена. Та й сама вона… Гессі різко похитала головою. Урешті, Даррін також розповів, що Олейн лише використовувала його, аби потоваришувати з Морґіном. Так, як Генріка іноді використовує Гессі.

— Тітонько, а ви не знаєте, коли «Трояндовий джем» відчиниться? — спитала вона в пані Фресії, у котрої вони з Генрікою залишились погостювати на вихідні.

Та здивувалась, а тоді розсміялася:

— Ой, Гесті, тебе ж не було, ти не знаєш!

— А що?

Тітонька подивилась на обох сестер загадково, і її усмішка свідчила, що новина справді незвичайна.

— Пані Олай перебралась до Ітеллі.

— До Ітеллі? Як? Узагалі? — Генріка також зацікавилась.

— Так! — Тітка Фресія округлила очі. — Зустріла, кажуть, своє перше кохання, і — край. Поїхала! І діточок забрала. Отак, раптово, наче вітром здуло.

Гессі зітхнула. Вона ж була певна, що пані Олай нарешті знайшла щастя: вдова судді горіла роботою в ательє, обожнювала все, над чим трудилася, і взагалі здавалася щасливою людиною. Досить довго дівчина тішилася, що камера спрацювала так, як треба, і що в пані Олай все-все буде добре. Аж тут — перше кохання, переїзд, закрите ательє.

— Тож вона з Амрі поїхала. З онуком Мартіно, кучерявим таким! — Тітка Фресія, вочевидь, була рада повідомити Гессі та Генріці деталі. — Каже, вони дуже багато років не бачились. А потім зустрілися — наче магія яка! — і квит. Кохання.

Отож, то таки виявився той Амрі. Дівчина замислилась. Щоб бути з ним, удова судді покинула своє ательє? Це щастя вище за те щастя? Чи ж вона планує відкрити «Трояндовий джем» в Ітеллі? Гессі стало трохи сумно через те, що вона не зможе поговорити з пані Олай і дізнатися про її думки.

Раніше їй здавалося, що щастя — це константа, одна й безумовна, а тепер вона замислилась над тим, що іноді треба ще й вибирати це щастя. І тоді неодмінно жертвувати іншим варіантом. І це відкриття, таке нібито очевидне, тепер дуже здивувало її.

АЇДен

— Я не буду більше навідуватись до твоєї сестри, — повідомив Полі наче між іншим, коли ми штудіювали типи незаселених світів у бібліотеці після занять.

Минуло кілька місяців після дня народження Гестії та Генріки, наскільки я міг порівнювати календарі тут і вдома.

— Чому? — Мене це відверто здивувало.

Останнім часом ми невпинно навчалися, проте Полі завжди знаходив час, щоб виконати моє прохання. Мабуть, його цілковито втомило це. Або ж він занудьгував. Або є ще щось. Власне, так, є ще щось — я зрозумів це, тільки-но побачив вираз його обличчя.

Полі згорнув книжку й відклав убік, бо не було вже сенсу вдавати уважне читання.

— Вона прогнала мене. Я спершу вважав, що це має залишитись між нами, але ліпше пояснити все тобі. Тож Гестія мене прогнала. І я можу хіба що спостерігати за нею здалеку чи за допомогою панни Доанни. Пощастило,