Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

-О пів на третю влаштує?

-О, дуже добре. Я буду.

Вікентій розпрощався та розірвав зв’язок. Та поморщився, уявляючи, як доведеться шукати можливість припаркуватися у районі, де знаходиться МЗС. Це – самий центр Києва, біля Михайлівської площі. З громадського транспорту Вікентій визнавав лише фунікулер, який якраз і піднімався з подолу до цього району. Але біля його нижньої станції авто поставити теж немає де, а йти пішки від його дому все-таки далеченько… Втім, ще я час подумати, що робити…

Відклавши теку із документами щодо спадщини, він механічно відкрив ту, що лежала під нею. Там були документи батьків Ніки. Мабуть, та зберігала їх з сентиментальних міркувань, - навіщо було привозити до Києва, скажімо, їхні дипломи про вищу освіту, і таке інше? А, от у чому справа… Вони, мабуть, і познайомилися завдяки цим же «Астраханським машинам». Мама Ніки працювала у «нафтовому» інституті, от, виявляється, розпочала писати дисертацію, але не встигла, а стосувалася її наукова робота якраз застосування деякого обладнання… А Микола Малік разом із менеджерами заводу приїздив до інституту, який виконував дослідження, що могли бути застосовані…

Раптом у його голові ніби стався спалах… Він вийняв з теки кілька документів та відніс до кабінету, щоб також зняти копії. Та поклав у окремий файл. Це показувати Віктору Івановичу точно непотрібно.

Але невже… Та що робити із цим припущенням? Про це він подумає потім. А поки що слід було дочекатися зустрічі із дипломатом.

Хоча б зберігати таємниці той вміє.

Ніка, закінчивши на сьогодні працювати (саме так обидва ставилися до цього) із Кольцовим, - експерт-психіатр сказав, що знадобиться ще кілька днів, - спускалася сходами, щоб сісти за кермо електричного «Ауді». Їй знову потрібно було їхати до села, як називав це Кеша, до її майбутньої фабрики. Там було призначено зустріч із черговими інженерами, які мали спроектувати розташування обладнання, електромереж та ще, здавалося, тисячі речей, необхідних для роботи підприємства. А їй доводилося вникати в усе це. По-перше, тут не було найманого менеджера, якому можна було б довіряти, а по-друге, ніхто інший не знав, чого саме вона хотіла досягти.

Раптом вона почула сигнал самртфону, та, подивившись на екран, зі здивуванням побачила, що телефонує Тома.

-Привіт. В нас тут тренування скасувалося, - повідомила дівчинка. – Сенсей захворів.

-Хоча б не..?

-Ні, не вірус… Тож, я тут … закінчила на сьогодні…

-То додому підеш? Татові додзвонитися не можеш? – Таке бувало кілька разів, коли Вікентій був, наприклад, у суді, та не міг взяти слухавку. Але виявилося, що Тома має інший план:

-Ти ж сьогодні … збиралася знову на фабрику їхати? Може, мене візьмеш?

-Знову? Оце так зацікавилася! – розсміялася Ніка. Насправді, вона була лише задоволена. Її справа, як виявилося, не лише була джерелом натхнення, але й сприяла добрим стосункам у родині, - й це при тому, що характер в падчерки непростий, а вже обставини, за яких вони виявилися змушені жити разом та «притиратися» одна до одної… - Добре. Ти ще там, у школі? Я якраз буду виїздити, то до тебе заскочу та заберу. Почекаєш?

-О, добре! – Тома теж була задоволена. І йти нікуди не треба, й, якщо хтось з друзів теж затримається, то побачить … Ніку, її машину… А можливо, якщо в тієї буде трохи часу, можна буде й познайомити з усією компанією…

Виходячи з будівлі міністерства, Микита Дьомін пошепки вилаявся.

Приїхав до Києва він, звісно, із зовсім іншою метою. Походи до міністерства енергетики та компанії, яка експлуатувала українські газопроводи (сьогодні спільну зустріч із її менеджерами призначили саме у міністерстві), були прикриттям. Але Микита вирішив, що спробує довести батькові: він може вирішувати ділові питання не гірше за того. А тому намагався серйозно вести переговори. Щоправда, йому непотрібно було укладати контракти. Щодо перекачки газу, добутого «Центрсибгазом», усе давно було домовлено, але виникали питання, як то кажуть, у процесі.

До чого Микита був не готовий, так це до ставлення до себе, точніше, до представника російського бізнесу, як такого. Аж від того, як його пустили до цієї будівлі на Хрещатику… Він вважав, що співрозмовники мають прагнути вирішити ділові питання так само, як він.

А ті постійно переводили питання на політику. Микита щиро не міг зрозуміти, який стосунок має особисто він до того, що вчергове заявив Путін, та чому кілька разів у розмовах згадували Крим… Що деякі речі можуть бути ранами, що не загоюються, та що це може впливати на усе, чим займаються люди, йому було невтямки. Точніше, що це може стосуватися політики.

Вирішити вдалося далеко не усі питання, які він хотів. Хоча це було краще, ніж нічого. Якщо, окрім … основної операції, яка завершиться успішно, буде іще й додаткова користь… Тато це оцінить.

Що його дратувало, так це, наскільки далеко було йти пішки до підземного паркінгу, куди ледь помістився громіздкий «Хаммер». Можна було б парковку зробити поближче, хай навіть платну. Навіщо йому пішки пробиратися крізь цю юрбу? Кому від цього користь?

Його роздуми (Микита здивувався б, якби знав, що його ворог та суперник, Вікентій Невмер-Голова, думав от просто сьогодні про те ж саме) були перервані телефонним дзвінком.