Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

-Ти ж тільки у блуд не йди, господине, - долинуло в слід.

«Де мило, там очі, де боляче, там рука»

            Темна морозна ніч ударила в обличчя холодним вітром. Це трохи остудило і розвіяло туман у голові.

            Степанія відвідала зручності і ледве перебираючи ногами, побрела до хвіртки наприкінці саду. Між ніг тягнуло і саднило, а в голові пульсувала єдина думка - торкнутися гарячої чоловічої шкіри. Дозволити собі простий, легкий дотик, тільки… Ну, може, поглажування ще. "Не можна, так-так, я пам'ятаю, не можна..."

            Але ж мріяти, можна? Вона просто уявить, як притискається до чоловіка, дихає його запахом, відчуває його руки на своїй талії... вони гладять спину, спускаються до ягідок, висловлюючись мовою Лукерії.

«Так, стоп! Не думатиму про це! Вдих-видих!" Відімкнула хвірточку, зробила крок та… опинилася у чоловічих обіймах, про які ось тільки марила! Спершу перелякалася, а потім зраділа, дізнавшись хто це.

-Панні...

-Мітю, ти...

-Я…

-Чому ти тут?

-З тобою щось сталося! Я відчув… - сказав схвильованим голосом, дбайливо до себе притискаючи, - мало не збожеволів!

-А… що ти відчув? - у його обіймах їй стало добре. Ось тільки тепер мріялося про поцілунок. Стьопка ледве не заплакала, так важко було стримуватися. Адже ось він, живий чоловік, бери голими руками.

-У районі серця обпалило, а потім… ну… – водяник зам'явся з відповіддю.

-Це у мене мітка від першої справи, опік на грудях.

-Я щось чув про таке, хочеш, допоможу? - спитав, схилившись до вуха і від його голосу мурашки побігли від шиї до ніг і назад. Ні, це були не мураші, а справжнісінькі слони пристрасті!

-А як? - замість відповіді чоловік розгорнув її спиною до себе і поклав праву руку саме на те місце, де був опік. Приємний холодок від його пальців проникнув під пальто і біль потроху ослаб, - як приємно, дякую! — Степанія розслабилася в його обіймах, схилила голову на плече і подивилася на зірки. Яскраві, крихітні кристали на чорному небі. «Найкраща ніч для кохання, хіба ні?» Однією рукою Митя тримав її за талію, другою «холодив» місце опіку і розгойдував з боку на бік.

-Тут? - запитав, - мене в цьому місці «зачепило».

-Цікаво, чому і тебе?

-У тебе зв'язок з нами, нареченими. Ми всі сюди, з переляку, прибігли, - відповів просто.

-Що?! – Стьопка сіпнулася, – тут… всі?

-Не бійся, решта пішли, - чоловік повернув її в свої обійми, - побродили під парканом, як привиди, але побачивши темні вікна, пішли.

-І... лісник?

-І лісник. Він найдовше був, гарчав, лаявся. Дзвонив тобі. Та що там… усі дзвонили.

-А я телефон не змогла знайти, - знизала плечима, - Міть, мені на Поляну треба...  так накриває...

-Угу... я відчуваю, - хмикнув їй у вухо.

-Що ти відчуваєш? – спитала злякано.

-Те саме, що і ти, - водяник прибрав пасмо волосся з її шиї і швидко торкнувся шкіри губами, - відвести тебе до нього?

-До кого? – не зрозуміла Стьопка.

-До того, кого ти обрала! До Гора.

-Я ще нікого не обрала! - обурення злегка остудило бажання в крові, Стьопка напружилася.

-Ні? - в голосі водяника пролунало здивування навпіл з радістю, - але я думав, він казав... Так, гаразд, не важливо!

Рука на талії стиснулася, і від цього руху, бажання накотило черговою хвилею. -Міть, до Поляни треба! Лукерія сказала, що відкатом так накриє... а мені не можна, розумієш? Я дала слово! Мені стриматися треба, Мітю! - Степанія розгорнулася в його руках і з усією гарячістю попросила, дивлячись в очі, - відведи мене будь ласка, бо я тебе зараз прямо тут ґвалтуватиму!

-Що, правда? Я згоден! - посміхнувся водяник.

-Мітю! Я тебе дуже прошу! Адже мені не можна всього цього, категорично, розумієш? Я серйозно!

-Розумію, - зітхнув, - підемо…

«Стійкий боєць у бою молодець»

             Водяник обійняв Стьопку за талію і повів униз та уздовж річки. Жінка спотикалася, ноги запліталися, але тверда чоловіча рука тримала міцно. Зрадницькі ноги тримати не хотіли, слабшали від наростаючої напруги. Потім зовсім підігнулися і Мітя підхопив її на руки. Степаня занурилась носом у його шию і глибоко дихала, як від бігу.

-Від тебе так приємно пахне, я ще вперше помітила... чим?

-Не знаю, напевно піною для гоління, - відповів крізь зуби.

-Я важка, вибач…

-Ні!

-А чому ти крекчеш?