Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

– Так-так! – охоче кивнув він.

– То скільки ж це років у нас виходить, га?..

– Двадцять п’ять, – швиденько підрахував він.

– Двадцять п’ять!.. Чверть століття – такий собі ювілей!..

– Подумати тільки!.. – у тон господареві кабінету мовив товариш Давидов. І почув у відповідь:

– Кава ця особлива. Колумбійська. Там у них звичаї знаєш які? О-о-о, колумбійці полюбляють, щоб швидко й безболісно. Тому або ти…

Втім, товариш Давидов не став вислуховувати все по другому разу. Він просто випив філіжанку кави. Влив у себе чорну рідину одним залпом і проковтнув, майже не відчуваючи смаку.

– Дякую, Олексію Йосиповичу, я в тобі не сумнівався жодної хвилини. А тепер прощавай, – мовив господар кабінету. І навіть руку потиснув старому знайомому. А ще додав на прощання:

– Ну, і щоб вулицю в Києві на твою честь назвати – це вже само собою… Тут можеш навіть не сумніватися: буде вулиця твого імені! Або бульвар чи проспект. Але буде обов’язково.

* * *

І ось він лежить у себе вдома на дивані й чекає, хто ж з’явиться перед ним зараз?! Колись Харитон Якимович Бугрим – заслужений будівельник і заразом його багаторічний опонент у запальних суперечках, – кинув ядучий присуд, що намертво впаявся в мозок: «Тепер на твоїх руках їхня безневинна кров! І вони приходитимуть до тебе натовпом і поодинці, вдень і вночі… Готуйся до цього, сволото».

І вони справді приходили, коли хотіли, – ті, хто загинув через його впертість у той фатальний понеділок 13 березня 1961 року. Однак тепер перед внутрішнім поглядом товариша Давидова повільно проступало щось незбагненне: якась величезна, ніколи ще не бачена гора багряного вогню! А потім позаду цієї багряної гори раптом розгорнулася пара величезних, облямованих полум’янистими кантиками по краях крил…

Щось шпигонуло в грудях, і негайно весь довколишній простір спалахнув, немовби десять тисяч блискавок беззвучно вдарили в його нещасне натруджене серце! А потім усе огорнула непроникно-чорна пітьма. Вічна пекельна пітьма…

«Західукргеологія», Львів, листопад 1963 року

– То що, він точно не приїде на гастролі?

– Точно не приїде.

– Але ж підготовка йде вже повним ходом!..

– Рафаелю Шаєвичу! Ну от скажіть мені, будь ласка, чом ви такий нетямущий, слово честі?! Нібито ж маєте розуміти…

Начальник експедиції раптом прикусив язика, тож він був змушений спитати:

– Що ви мали на увазі?

– Я мав на увазі, що в питаннях геології ви достатньо тямущі, щоб не сказати більшого – і це попри відсутність профільної освіти…

Начальник експедиції послав Рафці багатозначущий погляд з-під насуплених брів. Це мало б означати, що він не хоче зайвий раз підігрівати амбіції молодого чоловіка схваленням – навіть обґрунтованим.

– Але є якась царина, де я, навпаки, зовсім нічого не тямлю…

– Так, є!!! І це політична ситуація.

– Та-а-а… у нас же «відлига»! Позаторік же таку чудову Третю Програму партії141 було ухвалено…

– Рафаелю Шаєвичу, будь ласка, йдіть до себе і займіться поточними справами. Гаразд?

Супроводжуваний суворим начальницьким поглядом, він вийшов з кабінету. Потім поплентався до розташованої наприкінці коридору курилки, де двоє бороданів просторікували щось на тему особливостей моноклинального залягання нафтових шарів, однак з появою Рафки швиденько забичкували свої цигарки і пішли собі геть.

От і добре! Бо тепер можна на самоті всебічно пережити розчарування життям. Ну так, все йде нібито добре… от тільки такого жаданого концерту Олександра Галича у них не відбудеться. Хоча все було анонсовано ще місяць тому, й приготування до приїзду відомого на весь Радянський Союз барда тривали на всіх парах.

А тепер…

Е-е-ех, Рафка ж так хотів почути не з пошкодженого магнітофонного запису, а наживо «Старательский вальсок»!!! Це ж майже про них – про геологів! Про одвічних шукачів не тільки корисних копалин, але, можна сміливо так сказати, самої істини!..

Мы давно называемся взрослыми

И не платим мальчишеству дань,

И за кладом на сказочном острове

Не стремимся мы в дальнюю даль,

Ни в пустыню, ни к полюсу холода,

Ни на катере… к этакой матери.

Но поскольку молчание – золото,

То и мы, безусловно, старатели.

        Промолчи – попадешь в богачи!

        Промолчи, промолчи, промолчи!

Хоча… про яких саме «старателів» йдеться в настільки чудовій, настільки життєвій пісні – ще те питання…

И не веря ни сердцу, ни разуму,

Для надежности спрятав глаза,

Сколько раз мы молчали по-разному —

Но не «против», конечно, а «за»!

Где теперь крикуны и печальники?

Отшумели и сгинули смолоду…

А молчальники вышли в начальники,

Потому что молчание – золото.

        Промолчи – попадешь в первачи!

        Промолчи, промолчи, промолчи!

«Старательский вальсок» саме тому й непокоїв Рафку, що була в ньому та сама правда життя, про яку чомусь не говорили по радіо й не друкували нічого в газетах чи журналах – ні в передовицях, ні на центральних розворотах, ані на останніх шпальтах. От, чесне слово, якби ж навіть серед анекдотів щось таке ховалося – і то було б легше…

Однак шукати щось подібне навіть там – у найкращих часописах було марно. А здавалось би, навіть неприпустимий культ особи товариша Сталіна на ХХ з’їзді КПРС розвінчали. Чому б тоді не сказати, що не тільки у великі – в маленькі начальники вийшли ті самі «молчальники»?! Чому б не дістатися не тільки до верхівки, але й до партійних низів також?..

Ніхто про це не говорив нічого ні на радіо, ані в газетах чи журналах. От тільки цей бард наважився проспівати:

И теперь, когда стали мы первыми,

Нас заела речей маята.

Но под всеми словесными перлами

Проступает пятном немота.

Пусть другие кричат от отчаянья,

От обиды, от боли, от голода!

Мы-то знаем: доходней молчание,

Потому что молчание – золото!

        Вот как просто попасть в богачи,

        Вот как просто попасть в первачи,

        Вот как просто попасть в палачи:

        Промолчи, промолчи, промолчи!..

Він співав… ба ні – мало не кричав під простеньку гітарну музику, що мовчати – це краще, спокійніше… доходніше, зрештою! Чомусь не боявся зробити це на повен голос.

Рафка не хотів аж надто нездійсненних речей – він усього лише мріяв потрапити на концерт улюбленого барда, вже давно проголошений і підготовлюваний. У нього прекрасний начальник, який є не тільки чудовим знавцем геологічної справи