Читати книгу - "1793"

До міста повернулися кілька годин тому, а Карделеві досі здається, ніби вітер хльоскає снігом йому обличчя.

— Навіть не думай, я дуже вдячний, що не одержав кулі в пузо й не став їжею для пса, але чому він так легко здався? Це якось навіть кривдно після всього, що ми зробили.

— Сподіваюся, що відповіді на це та інші запитання я отримаю.

— Що зараз робитимеш?

— Іду до Кастельгофа, далі говоритиму з Бальком. Завтра зустрічаємося тут у цей же час.

Кардель з бридливим виглядом сам допив свою каву. Чув, що вона добре бадьорить, допомагає прокинутися, тому вирішив таки витримати гидкий смак, сподіваючись, що напій і йому допоможе. Ліктями розштовхав натовп кавоманів. Не часто буває, що краєвиди Стокгольма викликають у Мікеля щось, крім ненависті, але зараз він радий, що повернувся сюди. Здригаючись, згадує той сарай у Фоґельсонґу, де його чекала смерть не нагла, повсюдна, як на війні, а призначена саме для нього, ніби за його мірками шита. Зараз йому менше, ніж будь-коли, хочеться іти спати, і Мікель радий, що увагу від тяжких думок відвертає важенький гаманець, який він отримав від Карстена Вікаре. Він не перелічував, але за вагою оцінив, що там не просто кожна монета, яку шахраї видурили в Крістофера Блікса і його друга, а й відсотки. Кардель ніколи раніше не мав такого багатства, і дуже рідко його так мучило сумління через гроші. Завжди думав, що коли ти знайшов якесь добро, то воно твоє. Але цього разу не так, ці гроші — не його.

Морозне повітря щипає за носа й припікає у горлі, і кожен вдих нагадує: живий. А зовсім недавно думав, що вже втратив життя. Зараз він має незакінчену справу й з кожним кроком відчуває, як його наміри віддаляють його від Маґнуса, карабіна Юганнеса Балька й інших жахів Фоґельсонґа. Тепер про Балька хай думає Вінґе. А його думки зараз зайняті листами Крістофера Блікса. Ісак Блум сказав, що їх у пакунку з іменем Сесіла Вінґе залишила біля дверей поліцейського управління якась дівчина. Карстен Вікаре, ще не знаючи, яке нещастя з ним станеться, повідомив, що Крістофер Блікс по собі залишив молоду вдову.

Закаляні багном і сечею штани Кардель удома скинув, одягнув ті, що одержав з комплектом форми сепарат-вартового. Щоправда, він їх надягав неохоче. Ніхто з сусідів не мав теплої води або просто не хотіли поділитися, тож Мікель задовольнився тим, що обтерся снігом у дворі. Якісь дурні дітлахи скористалися з його нагнутого положення і обстріляли сніжками. Від його лайки задрижали шибки в найближчих вікнах. Але насправді він навіть був вдячний — хлопчаки нагадали йому про обережність.

Тепер, коли він знову рухається, тепло повертається до його м’язів, а з ним — і хороший настрій. Пішов униз вулицею Вестерлонґатан, повернув праворуч до церкви Святого Миколая.

У храмі не набагато тепліше, ніж надворі. Настоятель удома хворіє, але Кардель наполіг, щоб таки викликали капелана, і його навіть вдалося вмовити зазирнути в церковні книги. Так, записаний такий собі Крістофер Блікс, причому зовсім недавно. Заручини. Але поряд з його іменем стоїть хрестик — значить, помер уже. Мікель тицьнув святому отцю кілька монет у руку, і той сподобився детальніше згадати про цей випадок.

Щойно вони заручилися, як наречений загинув від нещасного випадку. А молода вже була при надії. Капелан не надто й обурений — видно, що народження дитини зразу після вінчання у цій парафії радше правило, ніж виняток. Святі отці пожаліли бідолашну дівицю і вдали, що шлюб уклали до загибелі Блікса. Так дитина не вважатиметься позашлюбною, а мати буде не блудницею, а вдовою. Священник кивнув ніби сам собі. Знає, що согрішили, але хіба Господь не розуміє, що це на благо?

— А як звати вдову?

— Ловіса Ульріка Блікс, уроджена Туліпан. Її батько тримає трактир «Мавпа».

— Ви добре поінформовані, святий отче.

Священник посміхнувся:

— У нас парафія бідна, після служби гостія порожня, тому доводиться священникам шукати причастя в інших місцях.

До трактиру Кардель повернувся тією ж дорогою, якою ішов до церкви — тут близько. Проста корчма, замість столів — перевернуті діжки. Усередині літній чоловік з вицвілими очима ганчіркою витирає кухлі.

— Я перепрошую, але ми ще не відкрилися, тому нічого гарячого запропонувати не можу. Якщо хочете поїсти, то доведеться задовольнитися холодними закусками.

— Байдуже. Я не їсти чи пити прийшов. Шукаю Ловісу Ульріку. Я правильно втрапив?

Корчмар зміряв його поглядом з голови до ніг.

— Ловіса — моя дочка.

— А вона вдома?

Карл Туліпан мотнув головою:

— На жаль, немає. Вона така старанна, така працьовита… Зараз важко очікувати такого від молодого покоління. Дуже мені шкода, але робота забирає в неї весь час. Якщо не біля криниці, то на базарі чи в порту. Якщо не хочете сісти й чогось замовити, тоді, мабуть, доведеться вам прийти іншим разом.

Кардель постояв, подумав, струсив сніг з плечей.

— Переказати їй щось? — запитав Карл.

Кардель зам’явся, зважив у кишені гаманець.

— Вибачте, не можу я ні на кого це перекласти. Прийду пізніше.

— Ласкаво прошу. Наступного разу точно пощастить.

11.

Весна була тепла, літо пізнє, а зима видалася сніжна й дуже холодна. Старі люди, які вміли передбачати погоду за болем у суглобах та іншими прикметами, казали: ця зима буде найгірша з усіх на їхній пам’яті.

Анна Стіна Кнапп теж так думає. Морозні ночі вже забирають життя пияків і жебраків, змушених ночувати просто неба. Земля ж промерзла так глибоко, що померлих і поховати не можна. Закостенілі трупи складають у сараях при кладовищах, а коли вже місця немає, залишають надворі попід стінами. Дорогою від площі Пакарторґет, де купувала рибу, перед церквою Святого Якуба Анна Стіна бачила величезний замет, з якого стирчали замерзлі рука й нога. Бездомні жартівники здерли сніговий наст, очистили синьо-чорне обличчя, встромили в уста покійного поламану глиняну люльку, а підписали свій мистецький витвір сечею.

Анна Стіна давно вже відгукується на ім’я Ловіса Ульріка. Більшість свого часу присвячує роботі в корчмі. Прокидається рано, щойно розвидниться, і зустрічає чистильника, який спорожняє діжку з фекаліями з трактирного туалету. Багато років усі користали з корчмаревої байдужості, отримуючи щотижня гроші, але нічого не роблячи. Тепер Анна Стіна не дає їм такої можливості. Носить