Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » П'ять четвертинок апельсина 📚 - Українською

Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "П'ять четвертинок апельсина" автора Джоан Харріс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 86
Перейти на сторінку:
з роззявленим ротом, в оточенні зміїної шкірки, що колихалась під вітром.

– Принаймні я піймала тебе, – тихо промовила я.

Принаймні я піймала тебе.

16

Я мало не проґавила перший дзвінок.

Жінка, яка підняла слухавку, залишилась працювати понаднормово – годинник показував десять хвилин по п’ятій – і забула ввімкнути автовідповідач. Вона здалася мені надто молодою та знудженою, і при звукові її голосу серце моє принишкло. Я пробелькотіла повідомлення крізь губи, що раптом дивним чином оніміли. Мені б краще поговорити зі старшою жінкою, яка пам’ятає війну і, ймовірно, чула про мою матір, тож якоїсь миті мені здалося, що перед тим, як повісити слухавку, вона скаже, що ця давня історія вже завершена, і нікому вона більше не цікава…

У своїй уяві я навіть почула, як вона це каже. Я простягнула руку, щоб натиснути на важіль і перервати розмову.

– Мадам? Мадам? – наполегливо перепитала вона. – Ви ще тут?

– Так, – із зусиллям підтвердила я.

– Ви сказали – Мірабель Дартижан?

– Так. Я її дочка. Фрамбуаз.

– Почекайте. Прошу, почекайте, – професійна ввічливість приховала хвилювання, від якого в неї перехопило дух, а нудьгу як рукою зняло. – Будь ласка, залишайтеся на зв’язку.

17

Я думала, то буде стаття, ну, максимум – на цілий розворот, може, з кількома фотографіями. Натомість вони говорять зі мною про права на фільм, права інтелектуальної власності за кордоном, про книжку… Та я кажу їм, що не можу написати книжку. Прочитати – так, зможу, а от написати… Чи не занадто я стара? Нічого, заспокоюють вони мене. Її можуть написати й літературні негри.

Літературні негри. Від цих слів стає якось моторошно.

Спочатку мені здавалось, що я це роблю, аби помститися Лорі та Янніку. Щоб позбавити їх бажаної слави. Але той час уже минув. Як колись сказав Томас, відбиватися можна різними способами. До того ж зараз їм наче було мене шкода. Яннік ще кілька разів мені писав, щоразу з усе більшою нагальністю. Він тепер у Парижі. Лора подала на розлучення. Вона не намагалася зв’язатися зі мною, і, хай там як, мені трохи шкода їх обох. Урешті-решт, вони бездітні. Тому й не усвідомлюють, яка через це між нами різниця.

Другий дзвінок того вечора був до Пісташ. Дочка відповіла майже відразу, ніби чекала на мене. Її голос видався мені спокійним і відчуженим. На задньому фоні Прюн і Ріко грали в якусь шумну гру, та ще й собака гавкав.

– Звичайно, я приїду, – лагідно сказала вона. – Декілька днів про дітей чудово попіклується Жан-Марк.

Моя люба Пісташ. Така терпляча й невимоглива. Звідки їй знати, як це – мати тверду серцевину? У неї ніколи її не було. Вона, може, і любить мене. І навіть пробачить. Та ніколи не зрозуміє. Можливо, так навіть краще для неї.

Останнім був міжнародний дзвінок. Я залишила повідомлення, продираючись крізь чужий акцент і незнайомі слова. Мій голос звучав схвильовано, тож довелося повторити повідомлення декілька разів, щоб переконатись, що мене чути за стукотом посуду, розмовою й музичним автоматом. Я сподівалася, що цього буде достатньо.

18

Що сталося потім – відомо всім. Вони знайшли Томаса наступного ранку, і зовсім не на околиці Анже. Його не підхопило течією і не понесло в далечінь, а натомість прибило до берега десь за півмилі від села, і на нього натрапив той самий загін німців, що раніше знайшов його мотоцикл, захований у кущах при дорозі біля Стоячих Каменюк. Від Поля ми дізнавалися, які чутки ходили селом: що група бійців Опору застрелила німецького часового, який спіймав їх після комендантської години; що його вбив снайпер-комуніст заради документів; що його порішили свої ж, коли дізналися, що він гендлює речами німецької армії на чорному ринку. Несподівано німці заполонили все село – сірі й чорні уніформи – і стали обшукувати будинок за будинком.

До нашого дому вони виявили суто формальний інтерес. Зрештою, тут не було дорослих чоловіків, лише купка бахурів і їхня божевільна матуся. Вони постукали, я відчинила двері, вони зайшли і я провела їх будинком, та все ж їх більше цікавило те, що нам відомо про Рафаеля Креспіна. Поль пізніше пояснив нам, що Рафаель несподівано зник того дня – а може, ще й уночі, – зник без сліду, прихопивши гроші й документи, при цьому німці знайшли у підвалі «Поганої репутації» запас зброї та вибухівки, якої вистачило б, щоб двічі підірвати Ле-Лавез.

Німці ще раз приходили до нас, прочесали дім від горища до погреба, а потім ніби цілковито втратили до нього інтерес. Я мимохіть здивовано помітила, що офіцер СС, який керував обшуками, був той самий життєрадісний червонопикий здоровань, який куштував наші полуниці того дня, коли я вперше побачила Томаса. Він і досі був таким самим червонопиким і життєрадісним, попри мету свого візиту. Проходячи повз, він потріпав мене по голові й прослідкував за тим, щоб солдати залишили по собі все в порядку.

На церковних дверях з’явилось оголошення французькою та німецькою, у якому закликали всіх, хто має будь-яку інформацію про цю справу, поділитися нею. Мати не покидала своєї кімнати, прикута до ліжка черговим головним болем – удень вона спала, а вночі розмовляла сама з собою.

Спали ми погано, нас мучили кошмари.

Коли це нарешті сталося, загальне напруження пішло на спад. Усе завершилось раніше, ніж ми про це дізналися, о шостій годині ранку у вівторок, навпроти західної стіни церкви Святого Бенедикта, поряд із фонтаном, де всього лиш два дні тому тронувала Ренетт, хизуючись ячмінною короною та розкидаючи квіти.

Нам розповів Поль. З блідим, покритим плямами обличчям, з напруженою на лобі веною він повідав нам про це довгим заїканням. Ми оніміло слухали в цілковитій тиші, гадаючи, як таке могло статися, що наше маленьке зернятко виросло в таку криваву квітку. Їхні імена падали мені у вуха, наче каміння в глибоку воду. Десять імен, які неможливо забути, ніколи в житті. Мартін Дюпре. Жан-Марі Дюпре. Колетт Ґодін. Філіпп Ур’я. Анрі Леметр. Жульєн Ланісен. Артур Лекоз. Аньєс Петі. Франсуа Рамонден. Август Трюріан. Вони не виходять в мене з голови, як приспів набридливої пісеньки, являються до мене уві сні, з невблаганною точністю позначаючи контрапунктом рухи й ритми мого життя. Десять імен. Ті десятеро, які були в «Поганій репутації» у ніч танців.

Пізніше ми вирахували, що вирішальним стало зникнення Рафаеля. Запас зброї в

1 ... 77 78 79 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ять четвертинок апельсина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "П'ять четвертинок апельсина"