Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

Знову опинившись у кухні, Ділсі розпалила в плиті вогонь та й почала готувати снідання. Але зненацька вона все кинула й підійшла до вікна, подивилася на свою хатину, а тоді відчинила двері й гукнула, перекрикуючи шум вітру:

— Ластере! — Тоді подослухалась, ховаючи обличчя від вітру. — Агей, Ла-астере! — Знову послухала, але тільки хотіла гукнути ще раз, як із-за рогу й вигулькнув Ластер.

— Що, мем? — невинно запитав він, і то так невинно, що Ділсі аж заклякла на мить і пильно втупилася у хлопця, а в її погляді прозирнуло, крім подиву, й ще щось серйозніше.

— Ти де там колобродиш? — суворо запитала старенька.

— А ніде, — відказав той. — Просто в льох заглянув.

— А чо’ тебе понесло в той льох? Що ти там робив? — допитується вона. — Та не стовбич під дощем, дурило!

— Ну, нічого не робив, — мнеться він. Але хоч на ґанок вийшов.

— І не смій мені більше на поріг ступати без оберемка дров! — наказує Ділсі. — Я ж тут за тебе і дрова ношу, й у плиті розпалюю. Чи не казала я тобі вчора, щоб наносив повен ящик дров, а тоді вже й на виставу йшов?

— Я був наносив, — каже Ластер. — Повен ящик, по вінця.

— Куди ж ті дрова поділися?

— Не знаю, мем. Я їх не чіпав.

— Ну то хоч зараз наноси! — сказала Ділсі. — А тоді йди нагору, займися Беном.

І зачинила двері. Пішов Ластер до купи дров. Ті п’ятеро сойок заверещали, покружляли над будинком і знову шусть у гілля шовковиць. Ластер подивився на них. Тоді взяв камінця та й пошпурив у птахів:

— А-ки-иш! Вертайте назад у пекло — сьо’дні ж вам іще не понеділок!

Він навантажився цілою горою дров, тоді, заточуючись, вийшов якось на ґанок і наосліп тицьнувся, грюкнув дровами у двері, гублячи поліна. Тут Ділсі підійшла, відчинила двері, й Ластер рушив навмання через кухню.

— Тільки тихенько, Ластере! — крикнула стара, але хлопець уже й жбурнув весь величезний оберемок, із гуркотом-громом, приблизно в ящик. — Фу-у! — видихнув він.

— Ти що, весь дім розбудити хочеш? — насипалася на нього Ділсі. Й лясь йому долонею по потилиці. — А зараз катай нагору — одягати Бенджі.

— Так, мем, — сказав Ластер і попрямував до вхідних дверей.

— Куди це ти? — йому Ділсі.

— Та краще я обійду будинок і зайду через парадні, а то ще побуджу і міс Келайн, і всіх.

— Ти мені йди з чорного ходу, як я тобі сказала, — напучує Ділсі. — То йди ж, одягни Бенджі.

— Так, мем, — сказав Ластер, повернувся й пішов через їдальню. Стулка дверей гойднулася раз-другий, перестала. Ділсі заходилася готувати тісто на печиво. Неквапно крутячи ручку мукосійки над хлібною дошкою, вона заспівала, стиха напочатку, щось майже позбавлене мотиву й слів, одноманітне, суворо-печальне, а борошно дрібнесеньким рівним сніжком сіялося на дошку. В кухні потеплішало, чутніш замурмотіли мінори вогню, й Ділсі заспівала голосніше, от ніби голос їй відтав у теплі… — й тут із внутрішніх покоїв знову долинув голос місіс Компсон. Ділсі підвела обличчя, вдивляючись, от ніби її очі здатні були побачити, пронизуючи поглядом стелю й стіни, й справді уздріли стару жінку, яка стала на сходовому майданчику й з розміреністю автомата повторяла її ім’я.

— О Боже! — вигукнула Ділсі. Поклала мукосійку, витерла руки об подолок фартуха, взяла грілку зі стільця та, обкутавши фартухом руку, вже й взялася за ручку чайника, що якраз почав випускати струминки пари. — Уже несу! — відгукнулася вона. — Щойно закипіло.

Одначе цим разом господині потрібне було щось інше, тож Ділсі, тримаючи грілку за горлечко, мов неживу курку, підійшла до сходів і задерла голову догори.

— А Ластер хіба не з ним? — запитала вона.

— Ластер іще й не приходив до нас нагору. Я тут лежу, дослухаюсь, а його все немає. Я знала, що він припізниться, але сподівалася, що він таки встигне вчасно одягнути Бенджаміна, аби той не розбудив Джейсона в той єдиний день тижня, коли наш годувальник може відіспатися.

— Ви хочете, щоб усі ще спали, а самі від самого світання галасуєте на весь коридор, — сказала Ділсі. — А я ж того хлопа послала нагору ще з півгодини тому.

Місіс Компсон, притримуючи свого халата біля горла, дивилася на Ділсі.

— А що ти надумала зробити? — спитала вона.

— Піду одягну Бенджі та зведу наниз до кухні, аби він не побудив Джейсона та Квентіну, — відповіла Ділсі.

— А сніданок готувати ще не починала?

— Буде вам і сніданок, — відповіла Ділсі. — А ви краще знову ляжте. Зараз прийде Ластер і розпалить вам у коминку. Холодний сьогодні ранок.

— Та й я це відчула, — сказала місіс Компсон. — Ноги у мене, як льодяки, і від того я й прокинулась. — Подивилась, як Ділсі повільно й довго береться нагору сходами, а тоді ще сказала: — Ти ж знаєш, як сердиться Джейсон, коли сніданок припізнюється.

— Не можу ж я одразу багато чого робити, — сказала Ділсі. — То йдіть уже, лягайте, а то ще й вас доведеться мені доглядати цього ранку.

— Якщо ти надумала кинути все й піти одягати Бенджаміна, то, мабуть, треба мені самій спуститися до кухні та й скухторити сніданок. Ти ж не гірше мене знаєш, як це знервовує Джейсона, коли сніданок подають невчасно.

— А ви скажіть мені спершу, хто їстиме те ваше калапуцяння? — заперечила Ділсі. — Краще йдіть та й полежте, — знову порадила вона, продовжуючи тяжке своє сходження. А місіс Компсон дивилася та й дивилася, як стара негритянка чалапає нагору, однією рукою спираючись на стіну, а другою притримуючи свої спідниці.

— То ти надумала розбудити його тільки для того, щоб одягнути? — поцікавилася вона нарешті.

Ділсі зупинилася. Одна нога піднята на наступну сходинку, рука спирається об стіну — отак вона й заклякла, незрушно та безформно бовваніючи на тлі сірого проблиску з віконечка.

— То він, виходить, іще й досі не прокинувся? — зрештою запитала вона.

— Принаймні спав, коли я до нього зазирнула, — сказала місіс Компсон. — Але йому давно вже пора прокинутись. Він-бо ніколи не спить довше половини восьмої. Сама ж знаєш.

Ділсі на те нічого не сказала. Вона заклякла в незрушності, тримаючи порожню грілку за горлечко, але місіс Компсон, дарма що вирізняла Ділсі лиш як невиразну пляму без