Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

Я опустила погляд у підлогу, у голові нуртували думки. Може, я… може, я виглядаю як людина, якої треба уникати, вибираючи місце в автобусі? Зважаючи на докази, я могла зробити висновок, що так воно і було. Але чому?

Треба обміркувати відповідь. Я не була огрядною й чудово пахла, бо щодня приймала душ і регулярно прала одяг. Отже, залишається божевілля. Я божевільна? Ні, ні. Я страждала від клінічної депресії, але це була хвороба. Це не божевілля. Можливо, я виглядала як божевільна? Поводилася як божевільна? Не думаю. Але з іншого боку, звідки мені знати? Чи причина в шрамах? В екземі? У моїй куртці? Чи є ознакою божевілля сама думка про те, що ти можеш бути божевільним? Я вперлася ліктями в коліна і схилила голову на руки. Господи боже.

— Усе гаразд, люба? — запитав голос, і я відчула дотик на своєму плечі, який змусив мене злякатися та знову сісти рівно. Це був чоловік без шкарпеток, який рухався вперед.

— Так, дякую, — промовила я, не дивлячись на нього. Він сів біля мене, поки автобус їхав до наступної зупинки.

— Ти впевнена? — запитав він доброзичливо.

— Так, дякую, — повторила я й ризикнула поглянути на його обличчя.

Він мав дуже добрі очі ніжно-зеленого відтінку, як у молодих бруньок на деревах.

— Трохи засумувала? — він погладив мене по передпліччю. — Кожному час від часу потрібно трохи сумувати. — Він посміхнувся, сповнений тепла, і підвівся, щоб вийти. Автобус зупинявся.

— Дякую! — крикнула я йому. Він не повернувся, але підняв руку на прощання, штани ковзали по його голих щиколотках, коли він ішов.

Він не був божевільним. На ньому просто не було шкарпеток.

«Елеанор, — сказала я собі, — іноді ти занадто швидко судиш людей. Існує безліч причин, чому вони не виглядають як людина, з якою хотілося б сісти поряд, але не можна робити висновок про людину за десять секунд. На це потрібно значно більше часу. Наприклад, небажання сидіти поряд з огрядними людьми. У надмірній вазі немає нічого поганого, чи не так? Можливо, люди багато їдять, бо почуваються засмученими, точнісінько як ти, коли п’єш горілку. Можливо, вони не мали батьків, які б навчили їх готувати та правильно харчуватися. Можливо, у них обмежені можливості і вони не можуть займатися спортом або ж мають захворювання, яке призводить до надмірної ваги попри всі їхні зусилля її позбутися. Ти цього просто не знаєш, Елеанор».

Я зрозуміла, що голос у моїй голові — мій власний голос — був доволі логічним і змістовним. Це голос матусі завжди осуджував і заохочував мене робити так само. Я прокидалася, зовсім як мій голос, як мої думки. Мені хотілося, щоб їх було більше. З ними я почувалася добре, навіть спокійно. Вони змушували мене почуватися мною.

37

Старі заняття, нові заняття. Іноді жодних занять. Але двічі на тиждень я вирушала в місто, де піднімалася сходами до кабінету психотерапевта, і робитиму так стільки, скільки буде необхідно. Це більше не здавалося мені неприємним — я почала розуміти, у чому ефективність нейтрального, непривабливого оточення, тканин, стільців та огидного плаката в рамі. Більше тут не було на що дивитися, щоб врятуватись, не було куди втекти. Марія Темпл виявилася розумнішою, ніж здавалася. Незважаючи на цей факт, сьогодні вона мала потворні сережки у формі ловців сну.

Я збиралася вийти на сцену та вимовити свої слова. Проте я не грала роль. Насправді я погана актриса, від природи нездатна вдавати чи копіювати. Можна з упевненістю сказати, що ім’я Елеанор Оліфант ніколи не з’явиться на афішах, та я ніколи цього і не прагнула. Мені краще на задньому плані, наодинці з собою. Я занадто довго виконувала інструкції матусі.

Розмови про Маріанну викликали в мене стільки страждань, що я відчайдушно намагалася зібрати до купи всю свою мужність і спрямувати пам’ять у місця, куди мені не хотілося повертатися. Ми домовилися не поспішати, сподіваючись на те, що вона з’явиться сама, коли ми будемо говорити про моє дитинство. Я погодилася на ці умови. Минулого вечора, коли ми з Глен слухали радіо, правдиві спогади непрохано зринули в моїх думках. Це був звичайнісінький вечір, жодного пафосу, жодної драми. Тільки правда. Сьогодні я збираюся вимовити її вголос тут, у цій кімнаті, Марії. Але спершу треба зробити вступ. Я просто не могла випалити все з порогу. Я вирішила дозволити Марії допомогти мені підійти до цієї теми.

Також сьогодні в кімнаті не було відчутно присутності матусі. Важко повірити, що я це роблю, але так і є. Небо не впало, матуся не з’являлася, як той демон, лише від згадки про неї. Ми з Марією на диво спокійно поговорили про неї.

— Матуся — погана людина, — сказала я. — Дуже погана. Я це знаю, я завжди це знала. І от цікаво… як гадаєте, я теж можу бути поганою? Діти успадковують від своїх батьків усілякі речі, чи не так? Приміром, варикоз чи серцеві захворювання. А чи можна успадкувати «поганість»?

Марія сперлася на спинку свого крісла, крутячи в руках шарф.

— Дуже цікаве запитання, Елеанор. Приклади, які ти навела, — це фізичні стани. Хоча говориш ти трохи про інше — про особистість, сукупність варіантів поведінки. Гадаєш, що ці риси поведінки можна успадкувати?

— Не знаю, — відповіла я, замислившись, а тоді додала: — Дуже сподіваюся на те, що це неможливо.

На мить ми замовкли, а тоді я продовжила:

— Люди говорять про природу та виховання. Я знаю, що не успадкувала її особисті якості. Тобто я… мені здається, що іноді зі мною складно. Але я не… я не така, як вона. Не знаю, чи змогла б змиритися з собою, якби думала, що я на неї подібна.

Марія Темпл скинула брови.

— Це дуже сильні слова, Елеанор. Чому ти так кажеш?

— Я б не витримала думки про те, що зможу колись по-справжньому захотіти завдати комусь болю. Скористатися слабшими, меншими людьми. Кинути їх напризволяще, щоб… щоб…

Я зламалася. Було дуже, дуже складно вимовляти це вголос. Боляче, насправді це завдає справжнього фізичного болю, а також глибшого — екзистенційного болю. «Заради бога, екзистенційний біль, Елеанор! — сказала я собі. — Опануй себе».

— Але ж ти не така, як твоя мама, Елеанор, — обережно заговорила Марія. — Ти зовсім інша людина, незалежна особистість, ти здатна робити власний