Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Кіті насупилась від огиди і якогось недоброго передчуття:

— А чи треба це відкривати? Чому ви певні, що речі саме там?

Пан Пенніфізер, вочевидь, нервувався, бо відповів їй вельми сердито:

— Навряд чи їх покинули б на підлозі. Еге ж, дівчатко? Цей старий гуль напевно не хотів розлучатися з ними, навіть по смерті. Решта кімнати порожня.

Кіті наполягала на своєму:

— А ви перевіряли?

— Годі вже марнувати час! Енн, візьміть ліхтар і перевірте дальній кінець склепу. Переконайтеся, що там немає ніяких ніш. Фредерику, Ніколасе, Стенлі, — нам слід буде об’єднати всі наші сили, щоб це зсунути. Там, з вашого боку, нема за що зачепитися? Можливо, нам знадобиться мотузка...

Чоловіки скупчились довкола саркофага, а Кіті подалася навздогін за Енн. Відразу виявилось, що пан Пенніфізер мав рацію. Вже через кілька кроків ліхтар Енн освітив дальню стіну склепу — рівну поверхню з тесаних кам’яних плит. Жінка провела ліхтарем туди-сюди, шукаючи ніш чи обрисів потаємних дверей, але нічого такого не знайшла. Обернувшись до Кіті, вона стенула плечима й повернулася на середину кімнати.

Стенлі тим часом дістав свою мотузку і оглядав кінець віка.

— Навіть не підчепиш, — чухав він потилицю. — Ні об що не обкрутиш. І не піднімеш — таке воно важке...

— Можна його просто зсунути вбік, — запропонував Фред. — Зараз я спробую.

— Ні, воно заважке! Це ж камінь!

— Та ні, воно легко піде, — втрутився Нік. — Тертя майже немає — мармур досить гладенький...

Пан Пенніфізер витер з лоба піт:

— Так, хлопці, доведеться спробувати. Можна, звичайно, підірвати його кулею, але це пошкодить речі... Якщо ви, Фреде, упретеся ногами в стіну, це додасть вам сили. Ану ж бо, Ніку..

Поки тривала ця суперечка, Кіті нахилилася, щоб краще оглянути бронзову табличку. Її було густо списано дрібними клиноподібними знаками, які виразно складались у слова чи символи. Кіті не вперше пошкодувала за власним неуцтвом. У школі давні письмена не вивчають, а пан Пенніфізер не дозволяв своїм помічникам читати викрадені магічні книги. Дівчина мимохідь подумала: чи прочитав би це Якубів батько, а якби прочитав, чи зрозумів би?

— Кіті, відійди-но вбік! Отак! Хороше дівчатко!

Стенлі вхопився за один ріг вічка, Нік — за другий, а Фред заліз за саркофаг і вперся черевиком у стіну нижче полиці. Вони готувалися зробити перше зусилля. Обурившись насмішкуватим тоном Стенлі, Кіті прикусила губу і побокувала, витираючи рукавом обличчя. Воно аж струменіло потом—у крипті було страшенно задушливо.

— Ану, хлопці! Штовхайте!

Хлопці, крекнувши, заходилися штовхати віко. Пан Пенніфізер та Енн світили їм; промені ліхтарів вигравали на скривлених обличчях парубчаків, на їхніх вишкірених зубах, лискучих від поту лобах. Аж нарешті їхнє кректання обірвав скрегіт.

— Молодці! Перепочиньте!

Засапані Фред, Нік і Стенлі попадали на підлогу. Пан Пенніфізер обійшов їх довкола, дзвінко ляснувши кожного по плечу:

— Ви зсунули його! Зсунули! Молодці, хлопці! Що там усередині, ще не видно, та скоро ми це побачимо! Перепочиньте, а тоді знову до роботи!

І вони знову взялися до роботи. І ще раз. Щоразу їхнє кректання гучнішало, м'язи аж тріщали від зусиль, віко трохи посувалося, а потім уперто застигало на місці. Пан Пенніфізер підганяв їх, по-бісівськи пританцьовував довкола, майже забувши про свої хворі ноги й скрививши в непевному світлі обличчя:

— Отак! Отак! Наше щастя за кілька дюймів від вашого носа — не шкодуйте тільки сил! Отак! Давай, Стенлі, хай тобі дідько! Ще трохи! Ану, піднатужтеся, хлопці!

Кіті, підібравши покинутий ліхтар, тинялася порожньою криптою; її кеди човгали по товстому шарові білої плісняви. Вона доходила до дальнього кінця кімнати, майже до самісінької стіни, а тоді оберталась і вирушала назад.

Аж тут вона помітила щось химерне — дурничку, що могла мати значення... Якусь хвилину Кіті намагалася зрозуміти, що саме видалось їй химерним, — це було важко ще й через те, що хлопцям саме тепер пощастило зсунути віко трохи більше, і їхні переможні вигуки заважали їй думати. Обернувшись на п’ятах, Кіті підняла ліхтар вище і втупилась у дальню стіну склепу.

Стіна собі та й годі... Що ж тут дивного?

Пліснява. На стіні не було плісняви.

Під ногами все довкола позаростало білою пліснявою — вона затягла всі плити підлоги. І обидві бічні стіни — так само. За минулі століття пліснява потроху підбиралася до стелі. Врешті-решт вона мала заповнити увесь склеп...

Проте на дальній стіні не видніло ані цяточки. Камені були такі чисті, а їхні обриси — такі чіткі, ніби муляри покинули цю кімнату кілька годин тому.

Кіті обернулася до товаришів:

—Агов!..

— Так, так! Ще разочок — і готово, хлопці! — пан Пенніфізер стрибав довкола, як цап. — Там скраю вже є отвір! Ще зусилля — й ми станемо першими, хто побачить старого Ґледстона відтоді, як його кістки притягли сюди!

Кіті ніхто не слухав. Ніхто не звертав на неї ані найменшої уваги.

Вона знов обернулася до дальньої стіни. Немає плісняви... Дивина. Може, цю стіну збудовано з якогось іншого каменю?

Кіті ступила ближче, щоб торкнутися стіни, зачепилася носаком за ямку в підлозі і відчула, що падає. Вона витягла вперед руки, щоб упертись у стіну, — і повалилася просто крізь неї.

За мить вона вже розтяглася на кам’яній підлозі, забивши долоні й коліно. Ліхтар випав з її руки й покотився геть.

Кіті з болю заплющила очі. Вона обдерла шкіру на пальцях, і коліно аж скімлило. Та ще дужче її непокоїв подив. Як це сталося? Вона була певна, що впаде на стіну, а натомість ніби пролетіла крізь неї — так, немовби ніякої стіни й не було!

Ззаду долинув страшенний скрегіт, потім — жахливий гуркіт, кілька радісних вигуків і крик болю. А далі — голос пана Пенніфізера:

— Чудово, хлопці! Чудово! Годі пхинькати, Стенлі, не так уже ти й поранився! Ану, ходімо сюди, погляньмо на нього!

Вони все-таки зсунули віко. Треба піти поглянути... Кіті поволі, важко стала рачки й сягнула рукою по ліхтар. Тоді підвелася — і тут ліхтар освітив той невеличкий закапелок, де вона опинилася.

Попри її волю, попри увесь її бойовий досвід — усі вдалі втечі, порятунки з пасток, зустрічі з демонами і втрати друзів, — побачене так вразило її, що вона знову перелякалась і розгубилась, як тоді, на мості, багато років тому. Кров стугоніла у вухах, у голові наморочилось. Вона почула, як кімнатою розлігся довгий, високий, пронизливий