Читати книгу - "Засліплення"

Невдовзі Фішерле про нього забуває. У своїй схованці під ліжком, у самісінькому куточку, він перелічує гарненькі нові банкноти — просто так, задля втіхи. Він ще добре пам’ятає, скільки їх. Закінчивши рахувати, він починає спочатку. Тепер Фішерле іде далеко-далеко, в країну Америку. Там він іде до чемпіона світу Капабланки, каже: «Вас я й шукаю!», викладає заставу і грає доти, доки завдає тому типові поразки. Другого дня в усіх газетах з’являється портрет Фішерле. Воднораз він прокручує й вигідну оборудку. Вдома, у «Небі», в тамтешньої наволочі аж очі на лоба лізуть, дружина, ота повійниця, — одразу в сльози й кричить, що якби вона про це була знала, то завжди давала б йому грати, решта наброду частує її ляпасами, аж виляски стоять, атож, так завше буває, коли жінка нічого не тямить у шахах. Бабиська доводять чоловіка до згуби. Якби він зостався був удома, то нічого б не домігся. Чоловік повинен пробивати собі шлях, ось у чому вся штука. Хто боягуз, той чемпіоном світу не стане. Нехай тепер хто-небудь скаже, що євреї — боягузи. Репортери запитують його, хто він такий. Фішерле ніхто не знає. На американця він не скидається. Євреї є скрізь. Одначе звідки саме цей єврей, який у переможному турне розгромив Капабланку? Першого дня він змушує людей губитися в здогадах. Газети хочуть розповісти про нього своїм читачам, але нічого не знають. Повсюди написано: «Таємниця чемпіона». Втручається поліція, ще б пак! Знов хочуть його посадити. Ні, ні, панове, тепер це у вас так просто вже не вийде, тепер він смітить грішми на всі боки, й поліція має честь його звільнити. Другого дня з’являється добра сотня репортерів. Кожен обіцяє йому, приміром, тисячу доларів, якщо він що-небудь скаже, — тисячу на руки. Фішерле мовчить. Газети починають брехати. А що їм залишається? Читачі цього вже не витримують. Фішерле сидить у величезному готелі, в ньому є розкішний бар, як на океанському судні. Старший кельнер поривається посадити до його столика шикарних жінок, це не прості повії, а всі мільйонерки, вони виказують до нього цікавість. Він їм красненько дякує — потім, каже, зараз йому, мовляв, ніколи. А чому йому ніколи? Тому що він читає все, що про нього брешуть газети. Так триває цілий день. Чи до снаги людині з цим упоратися? Жодної секунди не дають тобі посидіти спокійно. Фотографи благають приділити їм хвилинку уваги. «Але ж, панове, з оцим горбом!» — каже він. «Чемпіон світу — це чемпіон світу, вельмишановний пане Фішерле. Горб тут ні до чого». Його фотографують — з одного боку, з другого, спереду, ззаду. «То ви хоч заретушуйте його, — пропонує він, — тоді матимете для своїх читачів бодай щось пристойне». — «Як скажете, глибокоповажаний пане чемпіон світу з шахів». І справді, де були його очі, на портретах він скрізь без горба. Горб зник. Горба в нього нема. Тільки одна дрібничка ще не дає йому спокою. Він підкликає старшого кельнера й показує йому газету. «Нікудишній портрет, еге?» — питає Фішерле. Кельнер відповідає: «Вел». В Америці люди балакають по-англійському. Портрет, гадає кельнер, чудовий. «Адже тут лише голова», — каже він. Щодо цього кельнер має рацію. «Можете йти», — каже Фішерле й дає йому сто доларів на чай. Непогано було б мати такий вигляд, як на портреті. На цю дрібницю тут не звертають уваги. Фішерле втрачає інтерес до статей. Навіщо йому стільки читати по-англійському? Він розуміє тільки «вел». Згодом Фішерле наказує негайно принести йому свіжі газети й заходжується вивчати свій портрет. На кожному — сама лиш голова. Ніс, щоправда, довгуватий, це правда, але хіба людина винна, що в неї такий ніс? Фішерле змалечку тягся до шахів. Можна було б захопитися, звісно, й чимось іншим — футболом, чи плаванням, чи боксом. Таке його ніколи не приваблювало. Щодо цього йому пощастило. Якби він був тепер чемпіоном світу, скажімо, з боксу, то для газет довелося б фотографуватися напівголяка. Усі реготали б, а йому це було б ні до чого. Ще через день прибігає вже ціла тисяча репортерів. «Панове, — каже він, — я вражений тим, що мене скрізь називають Фішерле. Мене звати Фішер. Сподіваюся, ви цю помилку виправите!» Репортери обіцяють виправити. Тоді падають перед ним навколішки — вони люди маленькі — й благають його сказати бодай кілька слів. Їх, пояснюють репортери, проганяють звідси, а вони втратять роботу, якщо сьогодні нічого з нього не витягнуть. А мені який клопіт, розмірковує Фішерле, на дурничку нічого не буває, він уже подарував кельнерові сотню доларів, репортерам він нічого не даруватиме. «Пропонуйте, панове!» — заявляє він сміливо. «Тисяча доларів!» — вигукує один. «Нахабство! — кричить другий. — Десять тисяч!» Третій бере його за руку й шепоче: «Сто тисяч, пане Фішер». Грошей у цих людей хоч греблю гати. Він затуляє собі вуха. Поки вони не дійдуть до мільйона, він і слухати ні про що не хоче. Репортери просто навісніють і вже тягають один одного за чуба. Кожен намагається віддати більше, віддати все, позаяк відомості про нього, Фішера, продаються з торгів. Один доходить до п’ятьох мільйонів, і раптом западає могильна тиша. Запропонувати більше не важиться ніхто. Чемпіон світу Фішер виймає з вух пальці й заявляє: «Ось що я вам скажу, панове. Гадаєте, мені хочеться пускати вас із торбою по світу? Анітрохи не хочеться. Скільки вас тут? Тисяча. Нехай кожен дасть мені по десять тисяч доларів, і я розкажу вам про себе всім гуртом. Я матиму десять мільйонів, і жоден із вас не піде з торбою по світу. Затямили? Згода?» Вони кидаються йому на шию, і Фішерле на коні. Потім він стає на стілець — тепер це йому вже не потрібно, однак він усе ж таки стає — і розповідає їм сущу правду. Як чемпіон світу він упав із «Неба». На те, щоб вони в це повірили, змарновано цілу годину. Шлюб його був невдалий. Дружина, пенсіонерка, пустилася берега й стала, як висловлюються у нього вдома, в «Небі», повійницею. Вона хотіла, щоб він брав у неї гроші. Він уже не знаходив собі ради. Якщо він не братиме в неї грошей, заявила дружина, то вона його вб’є. Він, мовляв, мусить брати. Він скорився шантажу, але ті гроші зберіг для неї. Йому довелося терпіти це двадцять