Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Темрява швидко зробила свою справу. Гонець піднявся, хоча його рухи здавалися трохи неприродними. З зараженої ноги почали проступати темні прожилки, які піднімалися вище, оплітаючи все його тіло. Його очі спалахнули червоним, але він залишився зовні схожим на звичайну людину.

Підкорений контролю Мора, гонець повільно рушив через темні провулки, уникаючи сторонніх очей. Його рухи були чіткими, мов у ляльки, а в голові лунали накази Мора.

— Принеси листи мені, мій новий слуга, і я зроблю твою подорож останньою, але такою, що залишить слід у світі, — зловісно шепотів Мор через темну магію.

Гонець, ні на мить не зупиняючись, наближався до замку, де на нього вже чекав Мор, сповнений нетерпіння побачити, як його план починає втілюватися.

1 Мор стояв у своїй кімнаті, освітленій лише слабким світлом свічок, і зосереджено розкладав листи зі знайденої сумки. Його очі блищали лиховісним задоволенням, коли серед десятків листів він нарешті знайшов той, який шукав. На конверті було акуратно виведено ім'я Люціус.

— О так, те, що треба! — зловісно промовив Мор, піднімаючи лист у повітря. Його рука засяяла темно-червоним світлом, наповненим енергією темної магії. Мор почав шепотіти слова закляття, яке лунало в кімнаті, ніби сповнене зловісного ехо:

— Інсердіум лет яго.

Темна магія почала проникати в лист, просочуючи папір і залишаючи на ньому невидимий слід зловісної енергії. Мор відчував, як сила концентрується всередині, готова вплинути на кожного, хто відкриє цей лист.

Він прошепотів, ніби самому собі:

— Це повідомлення стане ключем до знищення його сім’ї. Хай біль і темрява зійдуть на тих, кого він любить.

Коли порча завершила своє діло, лист здавався звичайним, але його сутність була спотворена темною магією. Мор опустив руку, задоволено усміхаючись.

Тим часом гонець, який був до цього під контролем Мора, почав здригатися. Темрява поступово зникала з його очей, і він знову став самим собою. Він розгублено дивився навколо.

— Що? Як я тут опинився? — запитав він, оглядаючись. Його погляд зупинився на Морі, який тепер виглядав спокійним і ввічливим.

— Принце Маркус? Мені потрібно повернутися до Цитаделі. Що я тут роблю? — гонець виглядав наляканим і спантеличеним.

Мор знову одягнув маску турботливого юнака, з усмішкою відповів:

— Все добре, мій друже. Направляйся у свою подорож. Цитадель чекає на тебе.

Гонець, ніби заспокоєний словами Мора, швидко взяв сумку з листами й поквапився до виходу. Його рухи були швидкими, але всередині він відчував дивне відчуття, ніби щось було не так.

Мор спостерігав за ним, поки той не зник у дверях, і знову повернувся до своїх думок.

— Гра почалася. Люціус, твій час наближається. — тихо промовив Мор, його очі палали холодною рішучістю.

Гонець, трохи розгублений і ще не до кінця розуміючи, що з ним сталося, з поспіхом вибіг за ворота Форлеона. Його кінь чекав прив’язаний біля стайні, хропучи від нетерпіння. Гонець накинув сумку з листами на плече, перевірив вуздечку і швидко осідлав тварину.

— Швидше, друже, нам потрібно дістатися до цитаделі. — прошепотів він до коня, стискаючи в руках поводи.

Кінь рвонувся вперед, і гонець рушив галопом уздовж звивистої дороги. Ніч огортала все навколо густим туманом, а дерева по обидва боки дороги стояли, ніби мовчазні свідки його подорожі.

Вітер рвав його плащ, і він відчував, як серце калатає від напруги. Після всього, що сталося в Форлеоні, у нього було дивне відчуття тривоги.

— Це просто втома, нічого більше. — намагався заспокоїти себе гонець, хоча в глибині душі розумів, що ця дорога буде непростою.

На небі хмари ховали місяць, і лише слабке світло ліхтаря, прив’язаного до сідла, освітлювало вузький шлях перед ним. Десь у глибині лісу лунало гарчання, яке раз у раз нагадувало про небезпеку.

— Швидше! — гукнув він до коня, підганяючи його.

Його мета була ясною — доставити листи до Святої Цитаделі, не знаючи, що один із них несе в собі загрозу, яка може змінити все. 

Гонець, стомлений і вкритий пилом дороги, нарешті досяг воріт Святої Цитаделі. Високі стіни, прикрашені гербами небесних лицарів, піднімалися перед ним, вселяючи відчуття безпеки і величі. Вартові, що стояли на воротах, уважно подивилися на нього, але, впізнавши, хто він, без зволікань відкрили ворота.

— Листи від Форлеона, термінові. — промовив гонець, спішуючись з коня і передаючи сумку головному листоноші Цитаделі.

— Добре, ми доставимо їх за призначенням. Ти виконав свою роботу. Тепер іди відпочинь. — сказав листоноша, швидко оглядаючи сумку.

Гонець лише кивнув і попрямував у бік стайні, залишивши коня під опіку місцевих конюхів.

Листоноша, відкривши сумку, почав уважно переглядати листи, швидко розділяючи їх на кілька груп. Деякі призначалися для небесних лицарів, інші — для сімей простих воїнів. Особливу увагу він приділив одному листу, адресованому Адалінді, дружині Люціуса.

— Цей важливий. Доставлю особисто. — сказав він собі, відкладаючи лист убік.

Листоноша вирушив вузькими коридорами Цитаделі, проходячи повз вітражі, що відбивали сонячне світло, додаючи залам магічної атмосфери. Він навіть не підозрював, що один із листів, які він несе, просякнутий темною магією і несе із собою загрозу, яку важко уявити.

Листи розходилися по своїх адресатах. Тепер усе залежало від того, коли вони потраплять до рук своїх отримувачів.

Листоноша постукав у двері, його рука була натягнута, ніби він поспішав віддати свою місію.

— Лист від вашого чоловіка Люціуса, — промовив він, передаючи конверт.

Адалінда широко розплющила очі, її обличчя засяяло полегшенням і радістю.

— Від Люціуса? О, Творець, нарешті! — вигукнула вона, вихопивши лист. Її голос тремтів, і в ньому звучало стільки надії, що навіть листоноша усміхнувся.

Закривши двері, вона швидко попрямувала до своєї кімнати, притискаючи лист до грудей, наче він був найціннішим даром.