Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Мамо, що там? Це лист від тата? — запитав Мербус із кухні, сидячи поряд із Арнестією.

— Зачекайте трохи, — відповіла Адалінда, її голос ледь долинув до дітей.

Зайшовши в кімнату, вона обережно зачинила за собою двері, присіла на ліжко і подивилася на конверт. Її руки тремтіли, коли вона розривала воскову печатку.

— Тільки би там було все добре, — прошепотіла вона, намагаючись заспокоїти серце, яке калатало від хвилювання.

Але як тільки вона торкнулася листа і почала його розгортати, її тіло скував дивний холод. Шкіра покрилася мурашками, і вона відчула, як щось невидиме, але зловісне, торкнулося її пальців.

— Що це таке? — вигукнула Адалінда, намагаючись відкинути лист, але її руки ніби не слухалися.

Раптом із листа почав виходити ледь помітний темний дим, який огорнув її долоні і повільно почав підніматися вище, до плечей. Її очі розширилися від жаху, а серце застукало ще швидше.

Темрява обіймала її тіло, ніби прагнула проникнути в кожну клітину її душі. Адалінда спробувала піднятися, але ноги підкосилися, і вона впала на підлогу.

— Люціус... — ледь чутно прошепотіла вона, коли темна магія повністю поглинула її свідомість.

На кухні Мербус і Арнестія здригнулися, почувши глухий звук падіння.

— Мамо? — закричала Арнестія, підхоплюючись із місця.

Мербус побіг до дверей кімнати матері, але вони були замкнені.

— Мамо, відчини! Що сталося?! — хлопець забив у двері кулаками, але відповіді не було.

Усередині кімнати темрява поглинала Адалінду, а на підлозі залишався розгорнутий лист, від якого тепер ішов слабкий червонувато-чорний світ.

Арнестія з усіх сил намагалася заспокоїтися, але серце калатало від страху і тривоги. Вона чула приглушений стогін з-за дверей, а потім все стихло. Її молодший брат, Мербус, стояв поруч, стискаючи маленькі кулачки, і тремтів від страху.

— Мамо, відчини двері! — знову вигукнула Арнестія, але відповідь так і не пролунала. Її терпіння луснуло.

— Мербус, відійди назад! — скомандувала вона і схопила залізний свічник. Вона з усієї сили вдарила по ручці дверей, яка, піддавшись удару, зі скрипом відлетіла.

Двері відчинилися, і перед ними постала їхня мати, Адалінда. Вона стояла на колінах, схиливши голову, ніби у безмовній молитві. Її довге волосся спадало на обличчя, приховуючи його.

— Мамо, щось сталося? — тихо запитав Мербус, роблячи несміливий крок уперед.

Вона повільно підняла голову, і на її обличчі з'явилася посмішка, яка більше нагадувала зловісний оскал. Її очі, тепер червоні, світилися моторошним вогнем, а по обличчю пробігали темні прожилки.

— Маленький мій, підійди до Мами. Я хочу тебе обійняти, — промовила вона, голосом, сповненим химерної ніжності.

Мербус, заворожений її словами, почав наближатися.

— Мербус, ні! Зупинись! — закричала Арнестія, її голос був сповнений страху. — З Мамою щось не так!

Але хлопчик не слухав. Він ступив до неї ще ближче, простягнувши руки. І тоді це сталося.

Адалінда різко підскочила, як хижак, що кидається на свою здобич. Її кігті, тепер довгі й гострі, як леза, розсікли повітря, і вона вдарила Мербуса по плечу. Три глибокі подряпини одразу почали кровоточити.

— Привіт вам від Мора, — прогарчала вона, голосом, який більше не належав їхній матері.

— Ні! — закричала Арнестія, відчай огорнув її серце.

В ту ж мить її тіло почало змінюватися. Її руки й ноги покрилися густим хутром, зуби перетворилися на гострі ікла, а очі стали хижо-жовтими. Вона вже не була просто дівчиною. Вовчиця, сповнена гніву і рішучості, кинулася на Адалінду.

Вона вдарила її з усією силою, намагаючись збити з ніг. Її щелепи зімкнулися на горлі матері, але Адалінда, вже не людина, лише жорстоко посміхнулася і вдарила Арнестію своїми кігтями, впиваючись у її бік.

— Ти слабка, як і твій батько! — прогарчала істота, яка колись була їхньою матір'ю.

Арнестія заревіла від болю, але не відступила. Вона стиснула щелепи ще сильніше, намагаючись повалити супротивницю. Їхня боротьба була запеклою, кімнату наповнили звуки гарчання і крики.

Мербус, який лежав на підлозі, затискаючи рани на плечі, дивився на все це, не в силах вимовити ані слова. Його очі були сповнені жаху і болю, а сльози котилися по обличчю.

— Арнестія! Тримайся! — закричав він, але його голос губився серед хаосу.

Це була битва, якої їхній родині ніколи не судилося пережити. Битва між тим, що залишилося від їхньої матері, і тією, хто мала силу врятувати все, що вони ще могли зберегти.

Адалінда, перетворена на монстра, заревіла з диким люттю, її очі палали червоним вогнем вона відкинула Арнестію вбік. Арнестія, відкинена вбік, спробувала піднятися, але біль у боці і кров, що сочилася з рани, утримували її на місці.

Адалінда кинулася на Мербуса, як дика хижачка. Її кігті блиснули у світлі сонця, коли вона схопила хлопчика за горло.

— Мамо, ні! — закричав Мербус, але його голос потонув у реві монстра.

І тоді сталося найгірше. Адалінда провела своїми кігтями по горлу хлопчика. Його маленьке тіло звалилося на підлогу, безжиттєве, у калюжі крові.

— Нііііііі! — розпачливо заревіла Арнестія, її голос розірвав тишу.

Мор, перебуваючи в своїй кімнаті у Форлеоні, вмить зупинився. Він відчув щось дивне, незнайоме — спогад, що спалахнув у його свідомості.

— Арнестія? — прошепотів він, упізнаючи ім'я. — Це ти? Моя маленька сестричка? Ти жива…

Його голос лунав у порожнечі, і ця мить слабкості дозволила Арнестії зібрати останні сили. Її  перевтілене тіло тряслося від гніву і болю, але вона знала, що не має права зупинитися.

З диким ревом вона піднялася на лапи, її очі сяяли золотистим вогнем. Усе її єство було сповнене люті й бажання помститися. Вона кинулася на монстра, яким стала її мати, і одним точним укусом своїх щелеп схопила її за горло.

Адалінда спробувала вирватися, гарчачи і борсаючись, але Арнестія вже не збиралася відпускати. Її ікла пробили шкіру, і кров бризнула на підлогу. Зрештою, глухий звук удару сповістив про кінець. Монстр впав, залишаючи на землі бездиханне тіло Адалінди.