Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Арнестія важко дихала, стоячи над тілом матері. Її серце розривалося від болю. Вона подивилася на маленьке тіло Мербуса, і сльози хлинули їй із очей.

— Я не змогла тебе врятувати, маленький… — прошепотіла вона, голосом, сповненим горя.

Вовчиця схилилася над тілом свого брата, тихо виття розливалося кімнатою, висловлюючи все, що вона відчувала. Це була втрата, яка змінить її назавжди.

Арнестія, вся у крові, із ранами та подертою шкірою, вибігла з дому, ніби її переслідували демони. Її серце билося так сильно, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Сльози застилали їй очі, але вона бігла, не озираючись. Її розум був переповнений горем і жахом. Вона знала лише одне: треба знайти Люціуса. Він мав відповіді, мав знати, що робити.

За спиною Арнестії почулися голоси. Сусіди, почувши крики і шум, увійшли до будинку, щоб зрозуміти, що сталося. Через кілька секунд Арнестія почула, як із дому долинув крик, сповнений жаху:

— О, творець! Що тут сталося?

Голоси змішувалися в хаос, який лунав із будинку. Вони знайшли тіла Мербуса й Адалінди, і навіть звиклі до жорстокості люди не змогли стримати вигуків огиди та жаху.

— Хто міг таке зробити?
— Це ж було чудовисько! Тільки погляньте на рани!

Арнестія прискорила крок, намагаючись не чути цих голосів. Її голова крутилася, світ здався розмитим, а в грудях щось стискалося, не даючи дихати. Вона бігла без відпочинку до Форлеону, незважаючи на рани та слабкість.

— Люціус... Тільки він зможе допомогти... — шепотіла вона сама до себе, як мантру.

Арнестія, втомлена до краю, виснажена від болю й горя, бігла без упину. Її ноги були здерті до крові, рани боліли, але вона не зважала на це. Єдине, що було в її думках, — дістатися до Люціуса. Вона бігла день і ніч, лише зрідка зупиняючись, щоб ковтнути кілька крапель води з потоку чи відпочити на мить. Її рішучість була сильнішою за біль.

На світанку вона побачила знайомі обриси замку Форлеона. З виснаженим зітханням Арнестія зібрала залишки своїх сил і побігла до воріт. Її одяг був здертий, а шкіра вся в крові й бруді, але їй було байдуже.

— Хто там?! — вигукнув один із стражів, коли побачив її. Він насторожено нахилився до товариша, тримаючи зброю наготові. — Зупинися, інакше я буду змушений...

Арнестія, хитаючись, зупинилася перед воротами і підняла руку, намагаючись говорити.

— Я... я шукаю Люціуса... Прошу... Мені потрібна допомога... — її голос був слабким, але в ньому звучало відчайдушне благання.

Другий страж, помітивши, що дівчина ледве стоїть на ногах, зупинив свого товариша.

— Поглянь на неї! Вона вся в крові! Відкрий ворота!

— Хто ти? Що сталося? — запитав перший страж, усе ще не опускаючи зброї.

— Мене звати Арнестія... Я прийшла до Люціуса... Це терміново... — вона хитнулася, ніби збиралася впасти.

Другий страж уже не вагаючись відкрив ворота і кинувся до неї, підтримуючи дівчину, яка втратила рівновагу.

— Потрібно негайно повідомити Люціуса! Приведіть його сюди! — наказав він.

Стражі обережно підтримували Арнестію, коли вона намагалася залишатися при свідомості. Її очі шукали тільки одне обличчя — Люціуса.

Страж, задираючи груди від швидкого бігу, влетів у казарми, де Люціус спілкувався з Холідеєм і кількома мисливцями на демонів. Його обличчя було сповнене тривоги й паніки.

— Сер! Там дівчина! Вона назвалася Арнестією і шукає вас! — вигукнув страж, ледь переводячи подих.

Люціус миттєво завмер, його очі широко розкрилися від шоку.

— Арнестія? — його голос зірвався, майже шепіт. Він ледь встиг вимовити це ім'я, як хвиля жаху й надії одночасно охопила його.

Не гаючи ні секунди, він підхопився з місця, навіть не чекаючи на подальші пояснення.

— Де вона?! — різко запитав він, але вже не чекав відповіді.

Люціус стрімголов кинувся до воріт, його серце калатало від змішаних емоцій. Арнестія була частиною його сім'ї. Він не знав, чи це дійсно вона, чи це хитрість, але думка про те, що його названу доньку, можливо, знайшли, змусила його діяти без роздумів.

Підбігши до воріт, Люціус побачив дівчину, яка ледве стояла на ногах. Вона була вся в крові й бруді, з обличчям, сповненим болю й виснаження. Її очі зустріли його погляд, і в них було все — відчай, смуток, але й надія.

— Арнестія! — вигукнув Люціус, майже не вірячи своїм очам.

Він підбіг до неї, обережно підхопив її, щоб вона не впала.

— Батьку... — тихо прошепотіла вона, її голос ледве чути. — Вони мертві... Мама... Мербус... Вони мертві...

— Що? — Мертві? — ці слова пролунали, мов удар сталевого леза в саме серце Люціуса. Його очі широко розкрилися, ніби намагаючись втримати те, що він тільки-но почув. Він застиг, його подих став уривчастим, а серце, здавалося, пропустило кілька ударів. Весь світ навколо зупинився.

Заледве стримуючи злізки, Люціус похитнувся назад, мов отримав смертельний удар, але в цей момент зразу за ним прибігли Елей та Холідей. Елей, побачивши стан Арнестії, ринувся до неї, його очі палали страхом і співчуттям.

— Арнестія! О, творець, що з тобою сталося? Хто це зробив? — його голос розривав тишу, наповнюючи її болем і відчаєм. Він обійняв дівчину, намагаючись утримати її, хоча сам тремтів.

Але Люціус уже не чув їхніх голосів. Звістка про смерть його коханої дружини й маленького сина розірвала щось глибоко в ньому. Невимовний біль затуманив його розум. Він зробив кілька бездумних кроків, ніби намагаючись відшукати відповіді чи втекти від цієї жахливої реальності.

— ААААААААААА! — роздираючий крик зірвався з його грудей. Його руки схопилися за голову, ніби намагаючись утримати цю нестерпну муку. — Ні... ні... ні! — його голос ставав усе слабшим, але в ньому була нескінченна порожнеча.

Він упав на коліна, наче підкошений. Обхопивши голову руками, він хрипів, намагаючись зібратися, але сльози вже затопили його обличчя.