Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Лезо повільно торкнулося моєї шкіри на плечі, і я відчув, як воно розрізає мене, ніби ніж проходить крізь масло. Кров почала текти тонкою цівкою, залишаючи гарячий слід на тілі. Біль пронизав мене, як блискавка, але я стиснув зуби. Не дам йому побачити слабкість.

Єва закричала, її голос зірвався від розпачу:

— Зупинись! Будь ласка, я благаю!

Я підняв голову, хоч це було неймовірно важко. Її очі, великі й карі, були залиті сльозами. Вона ридала так, ніби кожен мій поріз завдавав їй більшого болю, ніж мені.

— Кароока, — прошепотів я, звертаючись до неї. Голос був хрипкий, але в ньому звучала ніжність. — Не плач, чуєш? Не плач.

— Як ти можеш просити мене про це? — закричала вона крізь сльози. — Ти ж помираєш, Лука!

Барс зробив ще один поріз, цього разу глибший, по грудях. Я відчув, як кров теплим потоком хлинула вниз, змочуючи сорочку. Біль був нестерпним, але я змусив себе посміхнутися.

— Це нічого, Єво. Це зовсім не боляче, — збрехав я, дивлячись їй прямо в очі. — Чесно. Просто маленька подряпина.

Вона затулила обличчя руками, її плечі тремтіли від плачу. Я хотів підняти руку, щоб стерти ці сльози, але зв’язані зап’ястя не дозволяли.

— Лука, припини... припини це, прошу, — шепотіла вона крізь сльози. — Я не можу бачити, як тебе...

Барс засміявся, його голос відлунював у порожньому приміщенні, наче удар об стіну.

— Ти справді мужній, хлопче. Але жінки завжди видають усе. Хочеш побачити, як вона зламається?

— Спробуй, — прохрипів я, ковтаючи біль. — Вона сильніша, ніж ти думаєш.

Єва підняла голову, її карі очі зустрілися з моїми. У цьому погляді було стільки болю, що здавалося, він розривав мене сильніше, ніж лезо Барса.

— Не слухай його, Єво, — сказав я, намагаючись говорити впевнено, хоча в горлі все палало від напруги. — Дивися тільки на мене. Тільки на мене.

Барс нахилився ще ближче й провів пальцем по одному зі своїх порізів на моєму плечі, розмазуючи кров.

— Ну що, герою? Відчуваєш, як сили покидають тебе?

Я глибоко вдихнув, стискаючи зуби.

— Ти можеш різати мене скільки хочеш, але я не зламаюся. А ти ніколи не зрозумієш, що таке справжня сила.

Він зробив ще один поріз — цього разу на боці, ледь не торкаючись ребер. Біль був настільки гострим, що на мить усе в очах потемніло. Але я чув, як Єва кричить:

— Ні! Зупинись, зупинись, будь ласка!

Її голос був розбитий, повний відчаю. Вона ридала так, як ніколи раніше, і я відчував, як моє серце розривається від того, що я не можу її захистити.

— Єво, ти маєш триматися, — прошепотів я, важко дихаючи. — Я тут. Я з тобою.

— Я не можу, Лука! Я не можу бачити, як ти страждаєш! — закричала вона, намагаючись вирватися зі зв’язок. Її зап’ястя були в крові від мотузок, але вона не зупинялася.

Я підняв голову й зустрів її погляд.

— Мені не боляче, кароока, — сказав я з найніжнішою посмішкою, на яку був здатний. — Ти завжди давала мені сили. Зараз твоя черга. Тримайся заради мене.

Вона схлипнула, затуливши рот руками, але не відвела очей. Барс нахилився ще ближче до мене, його голос звучав майже шепотом.

— Ти дійсно думаєш, що вона витримає, коли я закінчу з тобою?

Я не відвів погляду.

— Вона витримає. Вона сильна. І вона виживе, щоб розповісти, який ти був боягузливий виродок.

Барс стиснув зуби й зробив ще один поріз — цього разу на стегні. Біль був таким сильним, що я не міг стримати стогону. Єва знову закричала.

— Будь ласка, ні! Я благаю тебе, залиш його!

— Ти мовчатимеш?! — гаркнув Барс, обертаючись до неї.

— Чи це змусить тебе зупинитися? — прохрипів я. Мій голос був слабким, але в ньому звучала твердість. — Чи ти вже настільки жалюгідний, що тільки кров тебе влаштовує?

Барс замовк на секунду, але його очі знову спалахнули холодним вогнем. Він підняв ніж і підніс його до мого горла.

— Що ж, подивимося, як далеко ти зможеш піти, перш ніж зламатися.

Я заплющив очі, намагаючись уявити щось інше — її посмішку, її сміх, її карі очі, що завжди дивилися на мене з теплом. І це давало мені сили.

Барс підняв лезо, і його очі спалахнули холодною рішучістю. Він готувався до останнього удару, щоб завершити це, поставити крапку в моєму житті. Я бачив, як блискуче лезо повільно наближається до мене, наче все відбувалося в уповільненому русі.

— Ні! — закричала Єва, її голос був таким розпачливим, що здавався майже криком душі.

Я напружився, готовий прийняти удар, але він не настав. Раптом я почув гарчання, низьке, зле, яке наростало й розривало тишу, мов грім у штиль.

Барс зупинився, його рука застигла в повітрі. Він обернув голову, і саме в цей момент щось важке й сильне впало на нього, збиваючи з ніг. Його крик, змішаний із гарчанням, різонув повітря.

Лорд. Мій хлопчик.

Мій пес, якого я так багато разів називав своїм вірним другом, встиг саме вчасно. Він ухопив Барса зубами за руку, в якій той тримав ніж, і тряс її, поки лезо не впало на підлогу з металевим брязкотом. Барс закричав від болю, намагаючись відштовхнути Лорда, але той не відступав, гарчав і кусав, мов дикий звір, захищаючи мене.

Єва скрикнула, і її зв’язані руки затремтіли.

— Лорд! — прошепотів я, але голос звучав слабко.

Барс відкинув Лорда вбік, але той одразу ж піднявся й кинувся назад. Його очі палали люттю. Барс більше не виглядав упевненим — він відступав, намагаючись захиститися, але Лорд був безжалісним.

І саме в цей момент двері кімнати вибухнули, і я побачив, як у приміщення вривається наша рота. Вони рухалися швидко, злагоджено, мов один механізм. Попереду був командир, його обличчя було тверде й рішуче.

— Всім на землю! — голос командира прогримів, мов постріл.

Барс кинувся до ножа, але його збили з ніг в один рух. Решта його людей навіть не встигли збагнути, що сталося, як їх уже роззброїли й скрутили. У кімнаті стояв галас — крики, команди, гарчання Лорда, що продовжував охороняти мене.