Читати книгу - "Божа кара"

Поцілував!

Тицьнувся губами холодними, притис, наче боявся затриматись…

— То я побіг… Завтра ж о сьомій вечора… — По дорозі домовилися сходити в кіно.

— Біжи, — сказала прикро Оксана. Дивилася вслід, і чомусь їй хотілося плакати.

VII

А потім вона була йому вдячна за оті десять днів. Коли губи його ставали все тепліші й тепліші. Коли щовечора йшли у кіно чи то парком гуляли і деревина кожна їм кланялась. А в неділю — на річці цілісінький день, де він учив її плавати, і в перший же день ледь не втопив. Потягнув на глибоке, а вона ж вище колін зроду-віку не заходила у воду.

Вона засинала й просиналася з думкою про зустріч наступну, і дівчата, які жили разом з нею, все допитувались, в кого вона отак закохалася, а вона соромилася їм признатись, що вже заміжня, їй самій починало здаватись, що одруження ще жде їх попереду, — аж до того дня, коли розпочалися канікули, і він приніс їй два квитки на поїзд у Крим, до Феодосії.

— Ледь відпросився в редактора. Їдемо завтра.

— Завтра? — жахнулась Оксана. — Та мені ж треба зібратись.

— Та що там збиратись! Я вже дав телеграму, щоб зустрічали.

— Телеграму?.. Кому?

— Однокашникові. Разом училися. Він там редактором. Зустріне й прилаштує де слід.

Рано-вранці заскочив (поїзд о сьомій), вихопив її майже з постелі (збиралася — всю ніч очей не зімкнула), у вагоні одразу ж з усіма перезнайомився, і всі уже знали, що вони щойно одружені, і поступилися їм місцем найкращим, і кожне запрошувало скуштувати смачненького, а у Феодосії їх справді зустрів однокашник, такий же яснооко веселий, як і Олег, і запхнув до «вілліса», що нагадував пофарбованого в зелене жука на колесах, і повіз за кілька десятків кілометрів до татарського селища, що примостилось над морем (татарами тут і не пахло: вивезли всіх до одного, бо розгнівали Сталіна. Навіть Героя Радянського Союзу, разом з росіянкою дружиною, з якою він одразу ж по шлюбові приїхав на деньок погостювати в батьків), і вони, облаштувавшись сяк-так, одразу ж до моря й побігли, й облюбували крихітну бухтоньку, якій Оксана в знак великої вдячності подарувала срібні сережки.

VIII

Вони досхочу й накохатися не встигли: Олега викликали до військкомату та й запроторили на перепідготовку командного складу.

— Привезу ще одну зірочку, — нахвалявсь, сміючись. А їй хотілося плакати:

— Я ж тебе й провідать не зможу! Бо не поруч — десь на Кавказі.

— Не тужи: два місяці пробіжать — і незчуємось.

Все в нього біжить!

Щодня писав бадьорі листи. Що в нього прекрасно, служба йде як по маслу. Та їх не дуже й муштрують: офіцери ж, не рядові.

І в кінці — обов’язкова приписка: «А як пожива наше ліжечко?»

Тільки він міг до такого додуматись: змотатися аж у Київ по ліжко. Он воно і стоїть. Антикварне. Розкішне. З берези карельської. Пропахчене їхніми любощами. Молодими. Ненаситними. Сповненими такою ніжністю, що й сльози навертались на очі.

IX

До його приїзду лишався тиждень, коли подруга покликала на іменини.

Не хотіла йти, але подруга пригрозила, що перестане й вітатись.

Й от же плем’я жіноче: сумувать сумувала, кожен день рахувала, коли побіжить стрічати Олега, а про перманент не забула, й манікюром кігтики оновила, і перед люстром, розглядаючи сукню нову, Олега зустрічати і придбану, навертілась уволю.

І була тим щаслива, що всі чоловіки зупиняли на ній погляди. Особливо колега, який сидів за столом поруч і смішив її дотепами. Обволікав поглядом приязним: одне око світліше, а друге темніше. Вона вперше стріла людину з такими очима.

З кожним тостом, що лунали за столом, їй ставало веселіше й розкутіше. Фліртувала з сусідом — отим легким фліртуваннячком, що ні до чого не зобов’язує, і вальсувала з ним, дозволяючи йому себе притискати, бо випила й одну чарчину, і другу («Е, хто ж так за іменинницю п’є? До дна треба, до дна!») напрочуд смачного вина.

І коли стали розходитись, відчула, що таки добре сп’яніла.

— Я вас проведу, — шепнув він їй на вухо. І вже на вулиці взяв міцніше під руку.

Довів до будинку, піднявся по сходинах…

— Дякую, я вже сама.

А він не йшов. Чекав, мабуть, поки вона зайде до квартири. Тикала ключем — не могла попасти в замок.

— Дайте я, — прошепотів, наче до чужої квартири скрадалися. Одімкнув двері, зайшов слідом до кімнати, накинувся грубо і жадібно… «Ні!.. Ні!.. Ні-і-і!!!» — волав її мозок, а зрадливе тіло її враз ослабло, розкрилося і впустило у себе…

Пішов, наче втік. А вона лежала розтоптана, розтерзана, знищена. На шлюбному ліжкові.

Згодом зсунулася з постелі пом’ятої, побрела важко до ванни…

Напустила майже окропу, з головою ледь не пірнула: милась — ніяк не могла одмитися. Усе в ній тремтіло, здригалося від огиди, вона так ненавиділа своє тіло підступне, що ладна була його знищити, а разом і болісно нестерпну свідомість. Й оте «Ні!» в розпачі билось під черепом.

Як вона у ту ніч не покінчила життя самогубством, не знала й сама.

X

Від тієї жахливої події минув місяць, і за цей місяць сталося от що. Впродовж тижня, коли чекала — не чекала Олега (не знала, якого Бога молити, щоб він там надовше затримався… Хай пізніше… Ну хоч трохи пізніше… З якими очима його зустрічатиму?..)… За оцей тиждень вона позбулася ліжка.

Антикварного. З берези карельської.

Не могла не те що спати — дивитись на нього!

А як доведеться лягати з Олегом?..

Краще померти!

За півціни оддала, і коли Олег спитав зачудовано: «А ліжко куди поділося?» — пояснила, ховаючи очі, що розвелися клопи. Легіони клопів, замалим кров з неї не виссали, жодним робом не могла од них врятуватися.

— Невже ж я завіз разом із ліжком? — дивувався Олег. — Як же я їх тоді не помітив?.. І вони наче нас не кусали…

Не знала… Нічого не знала… Знала тільки одне: клопи її ледь не з’їли…

Це був жах, про який не варто і згадувати!

Аж сама дивувалася, що отак переконливо бреше.

— А на чому ми спатимемо?

— На підлозі. — Бо оте, парубоцьке, затовчене, Олег сам відніс другові, який спав на газетах. Не забирати ж назад. Та вони на ньому й не вмістяться. Навіть «валетами».

— Гаразд, — не довго тужив за антикваріатом Олег. — Дістанемо інше… Металеве…

І, пославши газети, а зверху — постіль, вляглись на підлозі.

Олег невдовзі заснув, нею