Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

заплітати волосся й потяглася, щоб знову замотати ступні. Фрактал перемістився на протилежний бік гримотливої клітки фургона й розташувався на стінці, заледве видимий у тьмяному світлі. В дівчини залишалася жменя заряджених сфер — малувато Буресвітла з огляду на те, як швидко вичах у ній заряд попередньої. Може, пустити його на подальше зцілення ступнів — ба навіть цілеспрямоване? А чи ця здатність підведе її — достоту як Світлопрядіння?

Шаллан сховала сфери до захищеного капшука. Про всяк випадок краще приберегти їх. Адже наразі Світло цих сфер могло виявитися її єдиною зброєю.

Наново перев’язавши ступні, вона підвелася в тряскому фургоні й відчула, що біль майже зник. Шаллан була здатна ходити майже так, як завжди, хоча босоніж і нині зайшла б недалеко. Вдоволена, вона постукала в стінку, найближчу до фурмана.

— Зупини!

Цього разу повторювати не довелося. Пройшовши наперед, дівчина сіла поруч Блута й одразу зауважила стовп диму попереду, який несамовито клубочився, побільшавши й почорнівши.

— На такому вогнищі обід не готують, — зауважила Шаллан.

— Атож, — погодився Блут із похмурим виразом на обличчі. — Горить щось велике — певне, фургони. — Погонич глянув на пасажирку. — Хай хто там є, а не схоже, щоб у них було все гаразд.

 

18. Синці

 

Наукова подоба — посидюча і вдумлива. Та стережись: їй властива амбіція. Навчання окупиться, однак розум, бува, Здатен притупи�ть інтуїцію. З «Пісні переліку» слухачів, строфа 69

 

–З новеньких будуть люди, харизматику, — промовив Лопен, відкушуючи шмат якоїсь їжі, загорнутої в папір. — Вони вже й однострої носять, як годиться, й розмовляють, як справжні чоловіки. От кумедія: в них на це пішло всього кілька днів, а нам знадобився не один тиждень.

— Решті — так, але не тобі, — відказав Каладін, спершись на ратище й затуляючи очі від сонця. Він досі перебував на тренувальному майданчику світлооких, наглядаючи за братами Холінами, молодший із яких саме отримував найперші настанови від майстра-мечеборця Загеля. — Лопене, ти тримався молодцем від першого дня нашого знайомства.

— Ну, бач, яка штука: жилося мені непогано.

— Непогано жилося? Тебе тоді щойно призначили носити штурмові мости, доки ти не загинеш на плато.

— Ет, — відказав Лопен, відкушуючи ще один шматок від того, що скидалося на товстий кавалок пласкої перепічки, намотаної довкола чогось тягучого. Облизуючи губи й простягнувши той наїдок Каладінові — потримати — він на якусь мить запустив свою єдину руку до кишені. — Дні бувають погані, а бувають хороші. Тож зрештою виходить посередньо.

— Дивна ти людина, Лопене, — сказав командир, розглядаючи «їжу», що її той жував. — Що це таке?

— Ша́ума.

— Шаурма?

— Ша́-у-ма, ґон, — страва гердазійської кухні. Смакота. Кусни, коли хочеш.

Та скидалася на шматки незрозумілого м’яса, щедро политі якоюсь темною рідиною й загорнуті в надзвичайно жилавий хліб.

— Ну й гидота, — сказав Каладін, повертаючи «їжу» Лопенові — в обмін на вийняту з кишені мушлю, з обох боків списану ґліфами.

— Не хочеш — не треба. Мені більше залишиться, — промовив той, відкушуючи черговий шматок.

— Їсти на ходу не варто, — зауважив Каладін. — Це неввічливо.

— Ет, зате зручно. Поглянь — вона добре замотана. Можна ходити, вирішувати питання і водночас жувати…

— Все одно неохайно, — відказав командир, оглядаючи мушлю.

Вона містила Сиґзілові підрахунки наявного особового складу, висновки Скелі щодо обсягів необхідного провіанту й Тефтову кількісну оцінку колишніх мостонавідників, придатних до тренування.

Цей показник був досить високий. Якщо мостонавідники виживали, то перенесення настилів їх загартовувало й тим, як особисто довів Каладін, потенційно перетворювало на чудових солдатів — аби мотивації не забракло.

На звороті мушлі Сиґзіл накреслив для Каладіна маршрут, яким належало патрулювати околиці військового табору. Незабаром їм мало стати підготовлених новобранців, щоб розпочати охорону прилеглої території, як і обіцяв Далінарові капітан. На думку Тефта, було б добре, якби Каладін зайнявся цим особисто, щоб «жовторотики» отримали змогу поспілкуватися з командиром.

— Сьогодні ввечері буде великобуря, — зауважив Лопен. — Сиґ каже, що за дві години після заходу сонця. Він гадає, що ти захочеш підготуватися.

Каладін кивнув. Ось і ще одна нагода для появи тих загадкових чисел: досі вони щоразу з’являлися під час бурі. Треба буде вжити додаткових заходів для охорони Далінара з родиною.

— Дякую за рапорт, — мовив командир, ховаючи мушлю в кишеню. — Пошли когось переказати Сиґзілові, що пропонований маршрут заведе мене надто далеко від військового табору — тож нехай складе інший. А ще передай Тефтові, що сьогодні мені будуть потрібні додаткові люди — кілька осіб, щоб змінити Моаша й Дрегі: останнім часом обидва відстояли на чатах забагато годин. Сьогодні ввечері я сам охоронятиму Далінара: в інтересах справи треба запропонувати великому князеві, щоб уся його родина провела великобурю разом.

— Якщо буде на те воля вітрів, ґон, — промовив Лопен, доїдаючи останній шматок шауми, і раптом присвиснув, дивлячись на тренувальний майданчик. — Оце дає, га?

Каладін простежив за поглядом гердазійця. Залишивши брата із Загелем, Адолін саме виконував тренувальні вправи зі Сколкозбройцем — звивався й вертівся дзиґою на піску, навідліг, але плавно розмахуючи клинком.

Досвідченого Сколкозбройного Збруя ніколи не робила незграбним. Показний і шикарний, обладунок сидів, мов улитий. Віддзеркалюючи сонячне проміння, Адолін вимахував мечем, переміщуючись з однієї стійки в іншу. Каладін знав, що то була всього лише розминка — не так ефективна, як ефектна. На полі бою ніхто до такого не вдасться, хоча багато окремих поз та ударів було взято з життя.

Та навіть попри це, струснути з себе відчуття благоговіння вийшло не одразу. Б’ючись у Збруї, Сколкозбройні набували нелюдського вигляду — радше Вісників, аніж простих смертних.

Каладін зауважив, що Сил, сидячи на краєчку звису неподалік Адоліна, також спостерігала за княжичем — але з такої відстані виразу її личка було не розгледіти.

На завершення розминки Холін, припавши на одне коліно, до половини ввігнав Сколкозбройця в пісок. А відтак відпустив — і меч зник.

— Я вже бачив, як він прикликає Зброю, — зронив Каладін.

— Так, харизматику, — на полі бою, коли ми врятували від Садеаса його жалюгідну дупу.

— Ні, навіть раніше, — заперечив командир, згадавши випадок із повією в Садеасовому таборі. — Він захистив був декого від наруги.

— Он як, — видобув Лопен. — А знаєш, тоді він не такий уже й поганий…

— Можливо. Так чи інак, а я тебе не затримую. Не забудь прислати людей на заміну.

Гердазієць відсалютував і, прихопивши Шена, — який чекав скраю дворика, длубаючись у тренувальних мечах — побіг разом із ним виконувати доручення.

А Каладін, зробивши обхід і перевіривши, як там Моаш і решта, попростував туди, де Ренарін — так і не знявши Збруї — сидів долі поруч свого нового наставника.

Загель, подвижник із поглядом старця, возсідав у такій урочистій позі, що та різко