Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

Коли ми досягли верхів’я Шипкоут-гілл, мені забився дух, мої ноги здавалися олив’яними. Я вирішила викласти все просто на місці. Гадала, поки вертатимемось десять миль додому, до Патрика ще повернеться добрий настрій.

— Я не поїду на «Екстрим Вікінг».

Він не зупинивсь, але наблизився до мене. Поглянув на мене, не зупиняючись. Він здавався настільки враженим, що я мало не звернула в дерево.

— Що? Чому?

— Я… працюю.

Він повернувся на дорогу й збільшив швидкість. Ми почали спускатися, і я тримала руки на гальмах, щоб не обігнати його.

— То коли ти… дізналася?

З його чола дрібними краплинками стікав піт, а на литках виступали сухожилля. Я не могла дивитись на них надто довго, бо починала виляти.

— На вихідних. Я просто хотіла переконатися.

— Але ми забронювали тобі авіаквитки й таке інше…

— Це ж лише «Ізиджет». Я віддам тобі тридцять дев’ять фунтів, якщо це тебе турбує.

— Гроші тут ні при чому. Я думав, ти підтримуватимеш мене. Ти ж казала, що прийдеш підтримати мене.

Гніватися Патрик умів. Коли ми почали зустрічатись, я дражнила його через це. Називала його містер Сердиті Штани. Я так з цього реготала, а він такечки злився, що зазвичай переставав бурмоситись, аби стулити мені рота.

— Хіба я не підтримую тебе зараз? Патрику, я ненавиджу велосипед. І ти це знаєш. Але я підтримую тебе.

Минула ще одна миля, перш ніж він знову заговорив. Можливо, це мала б бути я, але дорогою тупіт Патрикових ніг, здавалося, набув похмурого, рішучого звучання. Тепер ми були високо над нашим маленьким містечком, я задихалася, піднімаючись схилами вгору, й марно намагалася стишити пришвидшене серцебиття щоразу, коли повз проїжджав автомобіль. Я їхала на старому маминому велосипеді (Патрик не дозволив мені навіть наблизитись до свого перегонового демона), де не було передач, тому я часто пленталась за ним у хвості.

Він озирнувся й трохи сповільнив біг, щоб я могла порівнятися з ним.

— То чому ж вони не викличуть когось із агенції? — запитав він.

— Людину з агенції?

— Вона може приходити в їхній будинок. Я про те, що ти в них уже півроку й маєш право на відпустку.

— Усе не так просто.

— Я не розумію чому. Починаючи там працювати, ти ж нічого не знала.

Я затамувала дихання. Це було доволі важко, зважаючи на те, що від їзди на велосипеді я відсапувала.

— Бо він їде в подорож.

— Що?

— Він повинен вирушити в подорож. Тому потрібно, щоб ми з Натаном допомагали йому там.

— Натан? Що то за Натан?

— Його медична доглядальниця. Чоловік, якого ти стрів, коли Вілл прийшов до мами в гості.

Я бачила, як Патрик обдумує це. Він витер піт з очей.

— Перш ніж ти запитаєш, — додала я, — скажу, що інтрижки з Натаном я не закрутила.

Він сповільнився й розглядав асфальт, поки не почав практично бігти на місці.

— Що це все означає, Лу? Адже… адже, мені здається, тут стерті всі межі між роботою і… — він знизав плечима — …і нормальним життям.

— Це не звичайна робота. І ти це знаєш.

— Але Вілл Трейнор, здається, останнім часом став важливішим за все інше.

— О, а це не рахується? — Я відпустила кермо й махнула на його ноги.

— Це інше. Він телефонує, і ти біжиш.

— А ти біжиш, і я прийшла побігати! — Я спробувала всміхнутися.

— Дуже смішно! — Він одвернувся.

— Це шість місяців, Пате. Шість місяців. Зрештою це ж ти хотів, щоб я годилася на цю роботу. А тепер лютуєш, що я сприймаю її надто серйозно.

— Я не думаю… Не думаю, що річ у роботі. Просто… мені здається, ти чогось не договорюєш.

Я завагалась довше, ніж мала б.

— Це не… правда.

— Але ти не їдеш на «Вікінг».

— Я сказала тобі, я…

Він ледве похитав головою, ніби не розчув мене правильно, й побіг дорогою вниз геть від мене. З лінії його спини я зрозуміла, наскільки розгніваний він був.

— Патрику, слухай, зупинімося на хвильку та обговорімо це.

— Ні. Я змарную час, — уперся він.

— Тоді зупинімо таймер. Тільки на п’ять хвилин.

— Ні. Я маю зробити це в реальних умовах.

Він почав набирати швидкість, наче в нього відкрилося друге дихання.

— Патрику, — гукнула я, щосили намагаючись встигати за ним. Мої ноги сковзали з педалей, я лаялася, знову штовхала педаль, щоби спробувати наздогнати його.

— Патрику! Патрику!

Я дивилась на його потилицю, й слова злетіли з моїх вуст, перш ніж я подумала, що кажу.

— Гаразд. Вілл хоче померти. Він хоче заподіяти собі смерть. І ця поїздка — моя остання спроба змінити його думку.

Патрик зменшив швидкість, а тоді зупинився, випростав спину, як і раніше не дивлячись на мене. Відтак повільно повернувся й нарешті перестав бігти на місці.

— Повтори.

— Він хоче поїхати в «Диґнітас». У серпні. Я намагаюся змусити його передумати. Це мій останній шанс.

Він дивився на мене, ніби не знав, чи вірити мені.

— Знаю, це звучить безглуздо, але я повинна змусити його змінити свою думку. Тому… тому я не можу поїхати на «Вікінг».

— Чому ти не сказала мені цього раніше?

— Я пообіцяла його сім’ї не розповідати нікому. Було б жахливо для них, якби все випливло. Просто жахливо. Слухай, навіть він не в курсі, що я знаю. Усе так… складно. Пробач. — Я простягнула йому руку. — Я сказала б тобі, якби могла.

Він не відповів. Він здавався розчавленим, ніби я зробила щось жахливе. Він ледь насупився й двічі важко ковтнув.

— Пате…

— Нічого. Просто… Мушу бігти, Лу. Сам. — Він провів рукою по волоссю. — Гаразд?

Я ковтнула.

— Гаразд.

На якусь мить він наче взагалі забув, чому ми були там. Тоді рвонув із місця, а я дивилась, як він зникає вдалині, рішуче тримаючи голову, і як дорога швидко лишається позаду.

Наступного дня після того, як ми повернулися з весілля, я розмістила в інтернеті запит:

Порадьте, коли ваша ласка, якесь гарне місце, де пропонують пригоди для квадриплегіків. Шукаю щось таке, що може зробити й здорова людина, щось, що може змусити мого пригніченого друга забути на деякий час, що його життя трохи обмежене. По суті, я