Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

Працьовита Бджілка

Коли я зайшла на свою сторінку, то здивовано витріщилася на екран. Вісімдесят дев’ять відповідей. Я прокрутила сторінку вниз та вгору, не певна, чи все це відповіді на мій запит. Тоді оглянулась на інших користувачів комп’ютера в книгозбірні, відчайдушно шукаючи того, хто подивився б на мене. Я б йому розказала! Вісімдесят дев’ять відповідей! На одне запитання!

Мені розказали про банджі-джампінг для паралізованих, плавання, греблю на байдарках, катання на конях з допомогою спеціальної рами (коли, перейшовши за посиланням, я подивилась відео, то навіть трохи розчарувалася, що Вілл не терпів коней: це було круто!).

Там також було плавання з дельфінами й підводне плавання з помічниками. Плавучі візки, які дозволили б йому рибалити, адаптовані квадроцикли для поїздок по бездоріжжю. Дехто з них надіслав власні фотографії чи відео, на яких вони беруть участь у таких заходах. Деякі з них, зокрема Ричі, згадали мої попередні повідомлення й поцікавились, як там Патрик.

Звучить як хороша новина. Йому вже краще?

Я швидко набрала відповідь:

Можливо. З усім тим, сподіваюся, ця поїздка змінить Все на краще.

Ричі відповів:

Розумничка! Якщо маєш кошти, щоб усе це владнати, то Все в твоїх руках!

Скутеристка написала:

Не забудь розмістити кілька його фотографій у спорядженні для банджі-джампінгу. Люблю дивитися на обличчя чоловіків, коли вони догори сподом!

Я любила їх, цих квадриплегіків та їхніх опікунів, за мужність, великодушність та уяву. Того вечора я провела дві години, записуючи їхні пропозиції, переходячи за посиланнями на відповідні веб-сайти, які вони вже випробували, а з деким навіть поспілкувалася в чаті.

Коли я йшла додому, то вже вибрала пункт призначення: ми вирушимо в Каліфорнію на «Ранчо чотирьох вітрів», спеціалізований осередок, який пропонував кваліфіковану допомогу, «яка змусить вас забути, що ви колись потребували допомоги», як сказано на сайті. Саме ранчо, низьку дерев’яну будівлю, розміщену на лісовій галявині неподалік від Йосемітського національного парку, побудував колишній каскадер, який не дозволив своїй травмі хребта обмежувати його дії. Гостьова книга була переповнена відгуками щасливих і вдячних відпочивальників, які клялися, що завдяки йому вони змінили своє ставлення до інвалідності й до самих себе. Принаймні шість користувачів чату були там, і всі стверджували, що це перевернуло їхнє життя.

Ранчо було не просто орієнтоване на інвалідів, воно мало всі вигоди, яких можна було сподіватися від розкішного готелю. Були зовнішні, втоплені в землю ванни з непомітними підйомниками та спеціальними масажерами. Там надавали кваліфіковану медичну допомогу, у кінотеатрі поруч зі звичайними місцями були місця для інвалідних візків. Спеціально обладнано гідромасажну ванну на вільному повітрі, у якій можна сидіти й дивитися на зірки. Ми могли б провести там тиждень, а потім поїхати на кілька днів на узбережжя в готельний комплекс, де Вілл зможе поплавати й помилуватися нерівною береговою лінією. І, найцікавіше, я знайшла перчинку відпустки, яку Вілл не забуде: затяжний стрибок з парашутом з тренованими інструкторами, які пройшли підготовку, щоб допомагати квадриплегікам стрибати. Спеціальним обладнанням вони прикріплять Вілла до себе (очевидно, найголовніше закріпити ноги, щоб коліна не злетіли й не вдарили по обличчю).

Я показала б Віллові готельний буклет, але я не збиралась розповідати йому про це. Я просто збиралась з’явитися там із ним і спостерігати, як він це зробить. Ті кілька дорогоцінних хвилин, коли Вілл стане невагомим, вільним. Він визволиться від того жахливого візка. Він звільниться від земного тяжіння.

Я роздрукувала всю інформацію, а той аркуш поклала зверху. Щоразу, дивлячись на нього, я відчувала, як у мені проростає паросток хвилювання, як при думці про мою першу далеку поїздку, так і при думці, що це може бути те, що треба.

Це може змусити Вілла передумати.

Наступного ранку я показала Натанові свою роботу, і ми обоє, наче справжні конспіратори, крадькома схилились над нашою кавою на кухні. Він переглянув роздруковані папери.

— Я говорила з іншими квадриплегіками про стрибки з парашутом. Немає жодних медичних причин, чому він не може цього зробити. І банджі-джампінг. Існує спеціальне спорядження для послаблення будь-якого тиску на спину.

Я з тривогою вивчала його обличчя. Коли йшлося про фізичне самопочуття Вілла, Натан не розраховував на мої здібності. Тому для мене було важливо, чи буде він задоволений тим, що я спланувала.

— Тут є все, що нам може знадобитися. Тут зазначено, якщо ми зателефонуємо заздалегоди й надамо рецепт лікаря, вони зможуть дістати будь-які непатентовані препарати на випадок, якщо наші ліки закінчаться.

Він нахмурився.

— Звучить добре, — сказав нарешті. — Чудова робота.

— Думаєш, йому сподобається?

Він знизав плечима.

— Уявлення не маю. Але… — Він простягнув мені папери. — Ти дивувала нас і раніше, Лу. — Лукава посмішка прорвалася на його обличчі. — Чом би й знов цього не зробити.

Увечері, перш ніж іти додому, я показала папери місіс Трейнор.

Вона щойно під’їхала, й, трохи повагавшись, чи не видко мене з Віллового вікна, я підійшла до неї.

— Знаю, що це дорого, — сказала я, — але… думаю, це просто приголомшливо. Вілл чудово проведе час. Якщо… якщо ви знаєте, про що я.

Вона мовчки переглянула все це, а потім вивчила підрахунки, які я зробила.

— Я можу заплатити за себе сама. За харчування та проживання. Я не хочу, щоби хтось подумав…

— Усе гаразд, — сказала вона, перебивши мене. — Робіть, що маєте робити. Якщо думаєте, що зможете переконати його поїхати, просто бронюйте місця.

Я зрозуміла, на що вона натякала. Часу на щось інше не було.

— Як думаєте, ви зможете переконати його? — запитала вона.

— Ну… якщо я… якщо я вдам, що це… — Я проковтнула. — …швидше мені на користь. Він уважає, що я нічого не зробила у своєму житті. Постійно стверджує, що я повинна кудись поїхати. Що я повинна… щось робити.

Місіс Трейнор уважно подивилася на мене. І кивнула.

— Так. Це справді схоже на Вілла..

Вона віддала мені папери.

— Я… — Я вдихнула, аж раптом, на мій подив, зрозуміла, що не можу говорити. Я ковтнула, двічі. — Те, що ви сказали тоді. Я…

Схоже, вона не хотіла чекати, поки я договорю, опустила голову й схопилась за ланцюжок на шиї своїми тонкими пальцями.

— Так, ну, я краще піду. Побачимося взавтра. Повідомте мене, що він скаже.

Того вечора я не повернулася до Патрика. Я збиралася, та щось повело мене геть від промзони. Я перейшла дорогу й сіла на автобус додому. Пройшла сто