Читати книгу - "До зустрічі з тобою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Трина працювала в моїй кімнаті. Я постукала в двері, ввійшла й побачила її за столом. Із задертими на носі невідомими мені окулярами вона сиділа, схилившись над купою підручників. Було дивно бачити її в оточенні речей, які я вибирала для себе. Томасові малюнки вже позавішували стіни, які я так ретельно пофарбувала, його каракулі й досі видніли в кутку моїх жалюзів. Я мала зібрати докупи думки, щоб інстинктивно не почуватися скривдженою.
Трина подивилася на мене через плече.
— Мама кликала? — запитала вона й подивилася на годинник. — Я думала, вона збирається готувати Томасові вечерю.
— Так. Він їсть рибні палички.
Вона подивилася на мене, потім зняла окуляри.
— Як ти? У тебе жахливий вигляд.
— Як і в тебе.
— Я знаю. Сиджу на цій дурній очищувальній дієті. Через неї в мене висипка, — вона торкнулася рукою підборіддя.
— Тобі не потрібна дієта.
— Таки-так… Мені подобається один хлопець на курсі «Бухгалтерська справа, 2 рівень». Я подумала, варто спробувати. Жахлива висипка на обличчі завжди прикрашає, еге?
Я сіла на ліжко. Ковдра була вбрана в мою підковдру. Патрикові б не сподобавсь її божевільний геометричний візерунок. Було дивно, що Катрині він був до вподоби. Вона згорнула книгу й відкинулась на спинку крісла.
— Так, що відбувається?
Я закусила губу, і вона знову запитала мене:
— Трин, думаєш, я змогла б перекваліфікуватися?
— Перекваліфікуватися? На кого?
— Не знаю. Щось пов’язане з модою, дизайном. Чи навіть просто пошивом.
— Ну… звичайно, курси існують. Я певна, щось є навіть у моєму університеті. Можу глянути, якщо хочеш.
— Та чи приймуть вони таку, як я? Людину, яка взагалі не має кваліфікації.
Вона підкинула й зловила ручку.
— О, зрілих студентів люблять. Особливо зрілих студентів, що довели свою старанність. Можливо, тобі доведеться пройти курс перепідготовлення, але чом би й ні. А чому тебе це зацікавило? Що відбувається?
— Не знаю. Просто недавно Вілл дещо сказав. Про… про те, що я повинна щось зробити зі своїм життям.
— І що?
— І от я думаю… може, настав час і мені зробити те, що й ти робиш. Тепер, коли тато знов утримує сім’ю, можливо, ти не єдина, хто здатний чогось досягнути?
— За навчання потрібно платити.
— Я знаю. Я відкладаю.
— Думаю, потрібно більше, ніж тобі вдалося відкласти.
— Я могла б подати заявку на грант. Чи, можливо, взяти кредит. І в мене вже доволі грошей, щоб протриматись деякий час. Я познайомилась з однією жінкою, членом парламенту, яка має зв’язки з деякими агентствами, що могли б допомогти мені. Вона дала мені свою візитну картку.
— Стривай-но, — мовила Катрина, повернувшись на кріслі, — ніяк не збагну. Я гадала, ти хочеш залишитися з Віллом. Думала, що вся річ у тому, щоб переконати його жити й далі працювати в нього.
— Так, але… — Я витріщилась на стелю.
— Але що?
— Усе складно.
— Як і кількісне пом’якшення[26]. Утім, я розумію, що це — друкування грошей.
Вона піднялась зі стільця та зачинила двері в спальню. Далі, понизивши голос, щоб ніхто не міг нас почути, промовила:
— Думаєш, ти програєш? Він таки збирається?..
— Ні, — поспішно сказала я, — ну, я сподіваюся, що ні. У мене плани. Грандіозні плани. Я пізніше покажу тобі.
— Але…
Я витягнула руки над собою, переплівши пальці.
— Але Вілл мені подобається. Дуже.
Вона вивчала мене з вдумливим виразом на обличчі. Немає нічого страшнішого, ніж вдумливе обличчя моєї сестри, спрямоване безпосередньо на вас.
— От лайно.
— Не…
— Цікава історія, — мовила вона.
— Я знаю, — я опустила руки.
— Ти хочеш працювати, щоб…
— Це мені й інші квадриплегіки сказали. Ті, з ким я листувалася на форумах. Не можна бути всім водночас. Не можна бути доглядальницею та… — Я затулила обличчя руками. Я відчувала на собі Тринині очі.
— Він знає?
— Не знаю. Я навіть не певна, що сама знаю. Просто… — Я впала на ліжко долілиць. Пахло Томасом. І слабким ароматом Мармайту[27]. — Не знаю, що й думати. Але свій час, найпевніше, я проводила б із ним, ніж із кимось іншим.
— Зокрема й з Патриком.
Отут і проявилася правда, в якій я не могла собі признатися.
Мої щоки взялися рум’янцем.
— Так, — сказала я в ковдру. — Іноді так.
— Чорт, — сказала вона перегодом. — А я думала, що тільки я люблю ускладнювати собі життя.
Вона лягла поруч на ліжко, й ми обидві вп’ялися в стелю. Чути було, як ізнизу щось фальшиво насвистував дідусь, а Томас грався машинкою з дистанційним керуванням, яка вищала та стукалась об плінтус.
Мої очі чомусь наповнилися сльозами, і я відчула, як сестрині руки оповили мене.
— Ти зовсім божевільна, — сказала вона, і ми обидві почали сміятися.
— Не хвилюйся, — сказала я, витираючи обличчя, — я не збираюся робити дурниць.
— Добре. Бо що більше я про це думаю, то більше мені здається, що вся річ в гостроті ситуації. Це не реальне життя, а якась драма.
— Що?
— Ну, врешті-решт це питання життя чи смерті, адже ти пов’язана з життям цього чоловіка кожного дня, пов’язана з його фатальним секретом. Певне, тому виникла несправжня близькість. Або ж у тебе синдром Флоренс Найтинґейл.
— Повір мені, це, безумовно, не так.
Ми лежали, й далі дивлячись у стелю.
— Але це дещо дивно любити когось, хто не може… відповісти на твої почуття. Можливо, це просто панічна реакція на те, що ви з Патриком нарешті разом.
— Я знаю. Ти маєш слушність.
— І ви обоє вкупці вже стільки часу. Ти просто могла захопитися іншим.
— Особливо тоді, коли Патрик спить і бачить себе марафонцем.
— Ти можеш знову розізлитися на Вілла. Пам’ятаю, як ти вважала його віслюком.
— Я й досі іноді так уважаю.
Сестра потягнулася по серветку й витерла мені очі. Потім вона посмикала мене за щоку.
— Після того, що ти розповіла, ідея з коледжем видається пречудовою. Бо — скажімо відверто — вріже Вілл дуба чи ні, тобі все одно буде потрібна нормальна робота. Ти ж не захочеш звікувати свій вік доглядальницею.
— Нічого подібного, як ти там казала, з Віллом не станеться. Він… з ним буде все гаразд.
— Авжеж.
Мама кликала Томаса. Ми чули,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До зустрічі з тобою», після закриття браузера.