Читати книгу - "Мати все"

— Дай закурити, — сказав ні сіло ні впало.

Стас мовчки простягнув дідугану пачку, обмацав підборіддя, тоскно запитав:

— Батя, ти чим голишся?

— Та цим… «Жилетом»… Із собою тягаю, щоби на службі… по формі…

Стас підвівся, викинув цигарку.

— Ходімо! Даси свій «жилет»…

Того вечора Станіслав Скакун без жалю знищив свою стильну борідку.

Банальна логіка відвідала професорську доньку ближче до ранку, коли вона врешті вмовила Іветту прийняти душ і трохи перепочити у ліжку. До того — тільки серце рвала.

Влетіла до вітальні, побачила кам'яну Іветту в кріслі біля вікна та й сама закам'яніла. «Мамо… Матусю дорогенька. Чи ти?..» Не Іветта сидить — горе. Очі тьмяні, щоки ввалилися, вуста тонкі — ниткою, руки… Де грація, витонченість жестів? Німа, горем закута… Спина, шия — здалися. Не тримають голову. Зігнулася, ніби за ту шию Платон учепився і висить.

— Мамо… — І кроку не ступити.

Іветта ледь помітно здригнулася, Ліда зірвалася, упала матері в ноги, обхопила їх обома руками.

— Матусю… Я тут. Я поряд. Я ніколи тебе не покину. Матусю…

— Лідочка? — шелестом.

— Матусю… Сонце моє! Я люблю тебе! Я… Рідна! Тобі треба перепочити…

— Тут перепочину, — повернула голову до вікна і знову закам'яніла.

Ліда боялася кричати і плакати, хоч душа кричала і плакала. Притулилася до Іветтиних колін, здригалася від німих ридань і тільки коли помітила, як здригаються Іветтині коліна, відсторонилася винувато. «Прости, мамо». Сиділа на килимі біля крісла-трону, дивилася на Іветтині босі ноги з довгими, як у небіжчиці, нігтями.

— Ангеліночко, — прошепотіла раптом жорстко. — Води зігрій. Миску неси. Манікюрний набір… Та не барися.

— Ой, святі-грішні, біжу, — забубоніла нянька, засовала вітальнею. — Ти надовго, Лідусю?

— Назавжди…

Під ранок разом з Ангеліною дотягла Іветту до ліжка у спальні, і, коли нещасна забулася непевним тривожним сном, Ліда врешті отямилася, та не звалилася, напосіла на няньку: розказуй!

Нянька плакала, божилася — нема життя! Як Платосик не знайдеться — пропаде Іветта. Тане, бідна, і плеча не підставити. Руїни. А все та Райка, хай би її чорти!.. Вона, лукава, привчила Платосика пігулки у глиняного бичка ховати. Стасик його під ліжком знайшов. І де вони того бичка ховали? Сам Бог знає, бо на Ангеліні гріха нема! Щодня під ліжком підлогу мила, а бичка не бачила. О-ой, добив той бичок Іветту. Як гепнула об підлогу, так із того бичка пігулки й посипалися. Це ж що виходить? І без ліків міг? І брехали ж! Обоє брехали з дня у день, що Платон пігулки ковтає. Оце Іветту й добило. Не треба було нам тієї Райки в дім! Вона все заколотила! Дитинку їй, бач, урятувати треба…

— Мама не хотіла своїми руками вбивати те дитя, — прошепотіла Ліда, вразилася: істина.

— Ой, святі-грішні! Все вона тобі «мама», — бовкнула нянька.

— Я — Вербицька. Мій обов'язок…

— То тебе обов'язок до нас привів, Лідусю? Не серце?..

— Не колупайся в моєму серці, Ангеліночко, — наказала. — Бо вижену.

— Ой! Ой! Та ти тільки глянь на себе! Чисто друга Іветта. Уже й хазяйнувати взялася.

Ліда глянула няньці в очі, сказала:

— Так і є. Мама… злягла. Я тут тепер за хазяйку.

— Чого б це?!

— Бо я остання справжня Вербицька, і все, що тут є… Тільки моє. І дім, і татків інструмент, і весь його спадок, і ти… І… мама.

— А Платон? — набундючилася нянька. — Платосика не шукатимеш?

— Не шукатиму, — прошепотіла. — Захоче — сам повернеться. Хоча з медичної точки зору було б вельми цікаво відстежити його адаптацію… До того ж Платон — не Вербицький… І вплив наших генів…

— Не Вербицький? А може, я тобі збрехала тоді… у церкві?!

— Годі вже!

— Чого б це? Збрехала!

— Навіщо?

— Бо Іветта Андріївна веліла так казати. Знала ж, бідна, що колись дізнаєшся.

— Навіщо веліла брехати?

— Щоб ти на неї лютувала! Не на тата свого. Хоч було за що…

— Мовчи! Тата не чіпай! Ох ти ж і грішна, Ангеліночко! Виходить, Платон…

— А я звідки знаю?! — вибухнула нянька. — Як мені хазяйка веліла говорити — так і кажу!

— Годі! — аж потьмяніла. — Годі мене плутати, нянько! Захочу, і без тебе до правди докопаюся. Та й не треба копатися… Так знаю. Одна я — Вербицька. Бо Вербицькі тіла людські лікують… А Платон… Платон душі гоїв. Інша кров… Інша місія… Хай літає…

— Аби не впав! — прошепотіла нянька.

— Мені однаково! Мені маму треба на ноги поставити!

Режим. У професорській оселі на Подолі запанував новий режим. Зранку Ліда міряла Іветті тиск і температуру, власноруч розкладала у пластянки ліки, пересвідчувалася, що нянька приготувала для матері щось смачне і поживне. Потім допомагала Іветті дійти до ванної, вмивала, переодягала, саджала біля вікна у крісло-трон.

— Сьогодні ще поснідай у кріслі, — говорила-навіювала. — А завтра спробуємо пересісти за стіл. Думаю, Платонові це сподобається.

— Добре, Лідочко, — Іветта кволо всміхалася, повертала голову до вікна, ніби Платон уже спішив подивитися, як мама снідає за столом.

Ліда залишала Ангеліні аркуш паперу — усе по годинах розписане. Спішила до клініки.

— Як справи, пані Лідо? — питала Зоряна.

— Все чудово.

— Як мама? Як Платон?

— Дякую, Зорянко, всі живі-здорові. А що у нас сьогодні? Аналізи з лабораторії вже привезли? Я не можу починати прийом без аналізів пацієнтів.

Та — починала. Дві ставки випросила — щодня зранку до вечора. Коли останній пацієнт виходив із кабінету лікаря Вербицької, Ліда викликала таксі і мчала додому. До пацієнтки Іветти. Нагодувати, заспокоїти, перевірити тиск, допомогти дістатися до ліжка й упасти поруч із мамою на те місце, де колись лежав тато. У рожеву кімнату так і не заходила.

За тиждень до професорської оселі на Подолі прийшов Стас.

— Лідки нема! — роздратовано буркнула нянька.

— А відколи, добра пані, Ліда для вас Лідкою стала? — здивувався Дезінфікатор.

— Як здуріла, так і стала! — насупилася Ангеліна.

Стас мовчки зміряв няньку поглядом, пішов до вітальні.

— Іветто Андріївно? Добрий день… — Обережно. Придивився, зрадів: — А ви сьогодні маєте прекрасний вигляд!

— Мене лікує Лідочка, Стасе, — кволо всміхнулася Іветта. Кивнула в бік синової кімнати. — Ви до Платона зайдіть. Він на вас чекає..

— Добре…

Стас озирнувся, зустрівся поглядом з Ангеліною. Нянька кивнула, мовляв: «Отакі у нас тепер діла, Стасику. Тільки те й роблю, що чатую, бо сам Бог знає, чого в наступні п'ять хвилин від Іветти