Читати книгу - "Мати все"

— А Ліда…

— Наша Лідочка — справжня Вербицька, — прошепотіла Іветта. — Зосередилася на лікуванні хвороб тілесних. Душі не гоїть. Ні своєї, ні чужої…

«Марить», — подумав Дезінфікатор, поклав важку долоню на маленьку, ніби лялькову, Іветтину ручку.

— Я дочекаюся її?

— Краще у Платоновій кімнати. Заодно і його розвеселите. Ви ж знаєте, які ці хлопці? Занудьгує і втече, а мені… мені не хотілося б…

— Звичайно, у Платоновій. Уже йду…

Стас погладив суху Іветтину ручку. Поплентався за маршрутом. Вона не озирнулася йому вслід. Вона дивилася у вікно.

…По кімнаті втікача розляглися руїни Іветтиних надій. Пил на моніторі, книжки стосиком на підлозі, ніби хтось вишукував щось на полицях, книжки викинув, а назад поставити — уже й не треба. На ліжку покривало зім'яте звисає вузькою смужкою, як рука мерця. На килимі пігулки: одна, дві, три… Так і не зібрали? До вікна присунуте широке зручне крісло.

Стас провалився у крісло, задер ноги на підвіконня, примружився — сонце… Травень прощається. Літо… А Платон із дівчиною так і не знайшлися. І не дуже шукають уже. Як Іветта злягла, так і загальмували. Дратувалися, пояснювали Стасові, коли той намагався з'ясувати, хто саме відповідає за пошуки втікачів:

— Мужик! Ну не відволікай. Орієнтировку маємо: якщо десь засвітяться, не упустимо. У нас щодня — десятки злочинів…

— Мати дуже переживає…

— Мати? А ти скажи їй: охолоньте, мамо. І радійте, що у вас не така дитина, як он та сучка, яку ми вчора затримали. Падло сране! Квартиру материну захотіло! Пацана свого зеленого підмовило, щоб той її матір убив. А саме, падло, алібі собі забезпечувало. Сиділо у школі на уроці та з пацаном SMSками обмінювалося. Хочеш почитати? Ні? А я тобі прочитаю. «Любий… Як справи?», «Ок! Вона у ванній», «Супер! Лечу! Ти мене хочеш?», «Скоріше, диван я вже розстелив»… І трахалися! Чуєш? Трахалися, а у ванній мертва мати лежала! То куди нам бігти, скажи? Сучок рвати чи твоїх утікачів шукати?!

Стас зітхнув від моторошних згадок. Глянув на сонце. Платонові, певно, теж сонце в очі. І хіба погано? Одна біда — Іветта з котушок. Хоч би дівка підказала: «Напиши матері кілька слів. Мовляв, живий-здоровий…»

Стас заплющив очі. Спробував уявити, який тепер Платон, і чомусь побачив його на вітру: сильні руки, довге волосся тріпотить, груди голі. Про Раю згадав. «Цікаво, коли їй народжувати…» — подумав байдуже і незчувся, як заснув.

…Коли замість сонця у вікна засвітили ліхтарі, він розплющив очі, потягнувся солодко — оце дав! — озирнувся… На порозі Платонової кімнати стояла Ліда. У черевиках, легкому жакеті, із сумкою в руці. Тільки-но повернулася?

— Поговорімо? — ніяково видушив Стас.

— За годину, — повідомила вона ввічливо. — Режим. Зараз маю дати мамі ліки, потім вечеря, ванна…

— Допомогти?

— Ні. Дякую.

Стас вибрався з теплого крісла, подумав: це навіть добре, що «за годину». Він зосередиться і знайде ті слова, які впадуть у Лідине серце і поведуть до нього.

Кімнатою одкровень, примирення чи остаточного розриву стала кухня. Стас курив біля вікна. Ліда зайшла з порожньою тарілкою, кинула її в мийку, втомлено опустилася на стілець біля стола. Стас озирнувся і сів навпроти.

— У тебе нема бороди… — констатувала Ліда.

— Набридло виділятися…

— Дивно.

— Нормально. Порозумнішав… Захотілося заховатися в юрбі звичайних людей, бо я і є звичайний. Я не бігаю до матері щодня, якщо знаю, що в неї все гаразд. А коли їй стає зле — не ховаюся по закутках. Ми… Скакуни… Ми — звичайні. Нас горе докупи збирає… І взагалі, всі нормальні люди — звичайні, а ті, що вважають себе надзвичайними, просто пихаті хворі потвори.

— Вибач. Я — Вербицька.

— Та ти що? І коли це до тебе дійшло?

— Не так давно, як хотілося б.

— То поясни. Вербицька… — вона не для Скакуна?

Ліда опустила голову, сумно всміхнулася.

— Навпаки. Ти б ніколи не одружився, якби мама…

— Маячня! Іди негайно до своєї мами і запитай!

— Мама зараз погодиться і з тим, що Ангеліна — королева.

— А не скажи. У всьому, що не стосується Платона, вона цілком при тямі.

— Я роблю все можливе.

— І щока не горить?

— Я не ображаюся.

— А я й не вибачаюся!

— Тоді… навіщо ти тут?

Стас остовпів. Розмова пішла геть не так, як хотілося. І кого звинувачувати — сам завівся з півоберта.

— У справі, — кинув зло. — Квартира наша… Твоя… Якщо ти не збираєшся туди повертатися…

— Квартира твоя, — наїжачилася.

— З яких це?

— Я так вирішила… — Як із плеча панського. — Ми, Вербицькі… Платимо за рахунками. Завжди. Я тут житиму. Квартира… Бери. За чотири роки…

— Майже п'ять!

— За майже п'ять років… які тобі довелося жити зі мною.

— Подавися, Лідо Вербицька! Мені від тебе нічого не треба! — підхопився. Стілець на підлогу — хрясь! Як дав по ньому ногою, той аж до вікна відлетів. Дверима — грюк!

Ліда схлипнула, затулила лице долонями.

— Не можу… Не можу більше…

Двері знову з грюкотом розчахнулися. Тремтячий від люті Стас кинув на стіл ключі від двокімнатних апартаментів, ухопив Ліду за плечі, та так смикнув до себе, що й із-під Ліди стілець упав. Тримав дружину за плечі, дивився в очі.

— Ніколи… Ніколи я не одружився б із тобою через гроші. Погано ти мене знаєш, Лідо Вербицька!

— Вибач, — забелькотіла. — Мама… Я подумала — вона могла так зробити…

Стас вишкірився недобре.

— У мене сусідка є… Натка. Тричі заміжня була. І що це має означати? Мінімум три версії: стерво, перебірлива, нещасна. А кому судити? Нам із тобою?

— До чого це?

— Були гроші. Та я відразу сказав — мені цього не треба. А Іветта однаково притягла. Мінімум три версії… Твоя яка? Я на тобі через гроші оженився? А моя така: дають — бери. Чому не брати? Тільки ми тут із тобою до чого?! Я їх десь закопав і на шльондр витрачав? У дім усе. У сім'ю, а сім'я… Блін, як же ти мене дістала!

— Вибач…

— А далі? Далі що? У тебе були питання — я відповів. А тепер я питаю: із тобою що? Якого біса ти сиділа тоді в тій довбаній шубі з валізою? Якого біса ти посеред ночі вискочила з дому? Де ти вешталася, Лідо?! Я хочу зрозуміти. Ти у змозі сказати правду? Що з тобою?

— Нічого! — знітилася. — Відпусти…

Відштовхнув. Вишкірився:

— Назавжди?

— Мені… мені треба подумати.

— Невже розлюбила?!

— Що ти, Стасе!

Він усміхнуся подумки: не розлюбила. Чого ж тоді…

— Ходімо додому, Лідо, — попросив. — Я скучив…

Вона почервоніла, відвела