Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

— Повідомте найпресвітлішого префекта, що я від’їхав, — спокійно каже Аецій до переляканого натовпу, який уже вщерть заповнює таблінум.

— Куди, найславутніший?…

— До Італії.

У перистилі чекають посланці Сигісвульта. Magister utriusque militiae підганяє патрикія, щоб сам якомога швидше їхав до Неаполя. Вже тридцять літ, від нападу Аларіха, Італії не загрожувала така страшна небезпека, як нині. Вся східна Африка: Проконсулярна і Бізацена, не кажучи про рештки Нумідії, захоплена вандалами. Їхні кораблі не лише нападають на галери, які пливуть зі Сходу та Іспанії, але й з’являються поблизу італійських берегів. У Сицилії Гейзеріх обложив Лілібею і перекидає з Африки все нові війська. З хвилини на хвилину рушить до Італії. Щоправда, Аецій також перекинув уже через Альпи майже всі галлійські легіони, але ж вони ще тягнуться під Медіоланом і Равенною — а Сигісвульт не має під рукою навіть половини італійських військ: не має нічого, крім трьох палатинських легіонів та одинадцяти ауксиларіїв, а що ж це значить перед лицем страшного Гейзеріха?… Магістр обох військ вже два тижні очікує прибуття патрикія до Неаполю: був у Римі і ось знову повернувся до Равенни! Посланцям наказано навколішках благати найславутнішого, щоб негайно, не чекаючи навіть сніданку, сідав на коня і рушав до Кампанії. Та ось вони вже годину стоять у перистилі, а їх ще не допущено перед обличчя патрикія. Нетерпеливляться. Що ж може робити Аецій?.. Кажуть їм, що зачинився у бібліотеці з пресвітлим Вегецієм Ренатом. Насправді ж Ренат від самого ранку ще ні на мить не покинув святого палацу, де читав вічному Августу нові розділи своєї книжки про військове мистецтво, а патрикій сьогодні ще навіть не заглядав до бібліотеки. Щойно повернувся з Классійського порту, де оглядав із Марцелліном кораблі, якими хотів перекинути з Іллірії допоміжні війська, прислані Феодосієм на допомогу Заходу, — і відразу ж, вистрибнувши з колісниці, швидким кроком, майже бігом поспішив до гінекею. Йому сказали, що найдостойніша сама, у маленькому саду. Справді, за мить побачив, як вона прогулюється по сонячній стороні, глибоко занурюючи ноги у м’який, дуже нагрітий промінням пісок. Це нагадувало їй дитинство… Африку… Але, думаючи про Африку, зовсім не відчувала радості: ось уже все втратила. Вандали привласнили всю спадщину Пелагіїв — не мала нічого. Та, помітивши Аеція, повеселішала. Коли кинувся до неї, тремтячи від гарячкової цікавості та тривожного хвилювання, не могла не посміхнутися, хоча й опустила соромливо очі до землі….

— Це правда?… — спитав тремтячим, тихим, раптом зламаним голосом.

Кивнула головою. Тяжко дихаючи і раз-у-раз стискаючи і розтискаючи кулаки, довго й пильно дивиться в її очі. Тоді опускає погляд нижче. Вона відчуває, що вся обливається гарячим рум’янцем.

— Ще зарано, аби щось помітити, — ледь зуміла прошепотіти і затулила обличчя руками.

Якусь мить Аецій стояв нерухомо, широко розкритим ротом голосно ловлячи повітря. І раптом із невпізнанно перетвореним обличчям упав на землю… тою ж рукою, яка била колись Пелагію по обличчю, плечах, спині, — вигріб із піску теплу темну стопу і, припавши тремтячими губами до довгих вузьких пальців, скрикнув хрипким голосом:

— Щастя! Щастя!

— Помиріться, — каже диякон Леон.

Аецій не перестає барабанити пальцями об край мармурової плити круглого столу. Альбін Соммер гнівно знизує плечима. Нащо ж мудрий диякон робить із себе та з них блазнів? Таж іще перед полуднем запропонував кожному зокрема детальні умови примирення і здобув згоду обох: префект преторію залишиться на своїй посаді, але вже не втручатиметься у стосунки між патрикієм та осілими в Галлії федератами. Так узгоджене примирення ставало, фактично, ще однією перемогою Аеція, місцева цивільна влада, згідно з його бажанням, втрачала будь-який вплив на поділ імперських земель між варварами; натомість усунення Соммера було не надто важливим для патрикія. Адже не затихло ще відлуння швидкої відставки попереднього префекта, Авіта — то нащо ж здіймати нове хвилювання умів ще швидшим усуванням його наступника?! Але honesta missio, наслідком якої було б остаточне розвіювання усіх надій на омріяну італійську префектуру, так жахала Соммера, що він пристав на всі умови, складені Леоном, і навіть згодився на зустріч із Аецієм. Але такий був розпалений та роздратований, що усяка дрібниця легко могла вивести його з рівноваги і саме врочисто мовлені дияконом слова: «Помиріться» виявилися цією дрібницею. «Якщо Леон хоче цього, то матиме комедію як у театрі Бальба», — роздратовано подумав Соммер і голосом, що чудово вдавав здивування, гукнув:

— Справді, хто ж є правою рукою найславутнішого?… змушувати мудрого і вченого Христового слугу до посередництва між мною та патрикієм імперії?… Їхати з Італії до Галлії… наражатися на небезпеки і невигоди дороги через Альпи?!… Воістину, нема для кого… Я скромний Христовий вірний і радо скорюся повазі та пораді Божого слуги… але не розумію, як ти міг, побожний і мудрий мужу, живити якусь надію, що схоче тебе послухати… хто?… наче правовірний християнин, а насправді друг огидних безбожних поган і ницих єретиків!

Кинув на Аеція зухвалий викличний погляд. Але патрикій навіть не глянув у його бік, повністю поглинутий стеженням за рухами обличчя та виразом очей диякона. Не отримавши жодної відповіді, Альбін Соммер підняв голос на тон і вів далі:

— Бо воістину, хто ж є правою рукою найславутнішого?… Поганин Марцеллін… Чия загибель витиснула сльози з твердого, наче камінь, воїна?… Язичницького короля Ругіли… і Літорія… Чию статую звелів поставити в сенаті? Ворога Христової віри, Флавіана… Кого зробив консулом разом із собою?… Єретика Сигісвульта… З ким побрався?… З аріанкою, єретичкою…

Диякон Леон гостро його перебив:

— Дивуюся, найпресвітліший префекте, що не повертаєшся аж до часів, коли твій прадід за Діоклетіана та Максенція кидав християн левам на пожирання… Найдостойніша Пелагія не лише шанує Христа Сина Божого, єдиносущного з Отцем, але ще й особливо поклоняється Марії Theotokos і пам’яті святого єпископа Афанасія[126].

Аецій насилу стримує посмішку, яка тиснеться на губи. Лише тепер належно оцінив вартість своєї перемоги над Пелагією.

Здивування, що малюється на обличчі Соммера і звучить у його голосі, вже невдаване. Ще дужче роздратований неочікуваним опором Леона, зовсім уже не панує над собою… тупає ногою… кричить:

— Не смію судити мужа, що не сьогодні-завтра стане Христовим священником. Але глянь у своє серце, мудрий