Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Перший: А знаєш, брате Раззак, у попередньому контракті я підманув тебе на цілих двісті тисяч рупій.

Другий: Та я-то знаю, шановний Чамане Сетх, але перед тим я ошукав тебе на триста тисяч. І ось тепер хочу повернути тобі сто тисяч.

Перший: Ні, брате Раззак, я не візьму!

Другий: А таки доведеться взяти. Візьми, Чамане Сетх, благаю тебе! Я шахрай, іще більший шахрай, ніж ти, але таким я вже не буду, обіцяю тобі. Скажи, скільки тобі потрібне руди, і я дам безкоштовно.

Перший: Ні, ти спершу сам скажи, скільки тобі потрібно металу? Цілий завод твій!

Другий: Схаменися, Чамане Сетх, що ти робиш?

Перший: Я не брешу. Якщо хочеш, я перепишу на тебе свій завод!

Другий: Тоді всі мої копальні — твої! Забирай їх негайно!

Той не слухав того, а той не слухав іншого. Власник металургійного заводу переписав своє підприємство власникові рудників, а власник копалень віддав свої шахти власникові металургійного заводу. Наступного дня, коли обидва прийшли до тями, виявилось, що власник металургійного заходу тепер власник рудних копалень, а власник рудних копалень став власником металургійного заводу. Але одному новоспеченому підприємцю все одно потрібна була руда, а другому — метал, отож справи не зрушили з місця, ані на крок.

Якийсь міністр, споживши таблетку, скликав термінову прес-конференцію і привселюдно оголосив, що він добряче погрів руки на справах, які сам же й заплутав. Чистий зиск від цього — два мільйони рупій — він поклав у швейцарський банк на таємний рахунок. А коли дія таблетки скінчилась, йому не лишилося нічого іншого, як застрелитися.

Приголомшений останнім випадком, уряд був змушений вжити суворих заходів. Парламент прийняв закон, згідно якого кожен, хто продаватиме чи купуватиме доброчинні таблетки, дістане три роки тюремного ув’язнення, а хто споживатиме вказані таблетки, засуджуватиметься на п’ять років. Уряд зайняв фабрику фармакологічної компанії. Увесь конфіскований запас таблеток було викинуто в море.

Пройшло сім місяців відтоді, як уряд прийняв антитаблетковий закон, аж одного разу нейлоновий янгол знову постав переді мною, щоправда, без крилець. Вдягнутий він був уже в іншу чогу, а торбини не було зовсім.

— Чим же ви тепер займаєтесь? — співчутливо поцікавився я.

— Контрабандою! — змовницьки прошепотів він і, залізши пальцем у рот, вийняв з-за правої щоки малесенький гумовий мішечок.

Розв’язавши його, гість показав мені білі таблетки. Я здогадався — то були доброчинні таблетки.

— Йди собі геть, чоловіче, вони мені ні до чого, — заперечливо похитав я головою.

Він нахилився до мене і прошепотів:

— Тепер наші вчені винайшли таблетки зла!

— Зла? — здивувався я.

— Так, — змовницьки всміхнувся агент, засунув палець за ліву щоку і витяг іще один мішечок.

— Ось ці таблетки нейтралізують дію доброчинних таблеток, — гордо виголосив він.

— Он як! — захоплено вигукнув я, але відразу ж похопився: — То навіщо ж тоді вживати доброчинні таблетки?

— А ви самі проковтніть таблетку зла, а іншому запропонуйте таблетку добра, тоді на власні очі впевнитесь, яка від того буде користь. То скільки вам пакетиків?

З японської переклали Галина ДУТКІНА та Віра СУЛИМА

— Вставайте! Вставайте! Сьома година, вставайте!..

Я прокинувся від Пронизливого металевого голосу автомобільного гучномовця. Ще не зовсім отямившись від сну, якусь хвилину я лежав, гадаючи, кому це заманулося саме в неділю будити мене вдосвіта. Але тут погляд мій набрів на стінний календар: 1 липня 1990 року. Сон з мене мов рукою зняло. Сьогодні — день іспитів для шестирічних дітей, а отже, і для нашого сина Такеру.

Я похапцем одягнувся, хлюпнув води на обличчя і ввійшов до їдальні. Там уже були дружина і Такеру:

— Доброго ранку, — мовив я до обох.

Але відповів мені тільки Такеру:

— Доброго ранку, тату.

Дружина мовчала, втупивши очі в підлогу. Я її розумів. Але примусив себе сісти до столу. Такеру здавався незворушним.

— Як ти себе почуваєш? — спробував я заговорити до нього.

— Ого! Витримаю!

Я зрозумів, що син таки нервує.

Сніданок ми скінчили в цілковитій тиші. Час було йти — іспити розпочинаються о десятій. Я знав, що запізнюватись не можна і сказав синові:

— То що, Такеру, рушимо помаленьку?

І тут дружина не витримала:

— Постривай, — скрикнула вона. — Скажи мені — Такеру витримає іспит? Правда ж, витримає? Ми все зробили, ми все зробили, що могли… З двох років запрошували додому репетиторів, у три роки віддали до Школи вдосконалення розумових здібностей, та ще й до Школи підвищення інтелекту водили, з чотирьох років — Такеру відвідує оздоровчу гімнастику, курси з розвитку фізичної витривалості, курси з тренування рухливості. А заняття з комп’ютером… То що ж іще?!

— Ну чого ти скиглиш? Хоча б сьогодні стрималася! Ходімо, сину.

Я вивів Такеру на вулицю. Кожна зайва хвилина перебування вдома оберталась на нестерпні муки.

У повітряному автобусі, до якого ми сіли з Такеру, було повнісінько батьків і дітей. Усі їхали на іспити.

Це вже десятий рік, як у світі заведено такі іспити. Їм підлягають усі діти, яким на перше липня виповнилося шість років. Винятків не існує ні для кого. Витримує ж ці іспити менше третини дітей.

Я дивився на людей, що їхали разом з нами в автобусі: деякі з шестирічних дітей витяглися так, що були навіть вищі за своїх батьків. Це й зрозуміло. Дітей, що не доросли до 160 сантиметрів, неминуче відсіюють на першому ж