Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

— Як на такі чудодійні таблетки, це зовсім недорого, — заперечив гість. — Люди часом витрачають тисячі й десятки тисяч рупій, аби тільки про них сказали, що вони чинять добро: відкривають школи, вносять пожертви, будують храми, виголошують промови, вміщують у газетах свої фотографії, миряться з ворогами, дружньо поплескують по плечі божевільних — і все задля того, щоб називатися доброчинцем. Але навіть тоді вони не досягають того, чого прагли. А тут за двадцять чотири рупії ви можете відчути смак найвищої доброти.

— А як же його пересвідчитись? — запитав я.

Гість знову сягнув у торбину й дістав ще менший флакончик, повний-повнісінький білих зернинок, трошки більших за піщинки. Відкоркувавши флакончик, він висипав собі на долоню дві зернини і простяг мені:

— Проковтніть одну!

Тоді повернувся до моєї дружини:

— І ви з’їжте одну зернинку, не бійтеся. Ця таблетка дається безкоштовно. Проковтніть — і ви впевнитеся в чудодійних властивостях доброчинних таблеток. Ця зернинка діятиме всього три хвилини.

Ще не дослухавши, моя дружина квапливо кинула її в рота. Другу зернинку взяв я і після недовгого вагання проковтнув і собі.

Зернинка відразу ж розтала, і я відчув незвичайний, кислий, навіть трохи солонкуватий присмак. А тоді сталося неймовірне: кров у жилах немов стала текти повільніше, а тіло наче занурили в густу сметану. Серце розтоплювалось, а очі застилали сльози. Жалібно поглянувши на дружину, я несподівано для себе кинувся перед нею на коліна:

— Люба моя, я занапастив тебе! Останні двадцять років я тільки й думав, щоб розлучитися з тобою, та все ніяк не наважувався.

Дружина, втираючи сльози, захлипала:

— Я знала, жаданий, і в душі вважала тебе ницою, мерзенною людиною. Я думала: цей мерзотник, раб утіх, скільки хотів, грабував мою квітучу молодість, а на старість хоче вигнати мене з хати. Не раз у невимовному горі мені хотілося задушити тебе.

Я голосно заридав:

— Якось, коли ти спала, я вже був заніс над тобою руки, але, дякувати богові, вони здригнулися. О незрівнянна! Я не гідний тебе!

— Ні, ти хороший, — кинулась вона мені на шию, — а якщо хто й поганий, то це я. Я не змогла зробити тебе щасливим. Я вимагала у тебе грошей, щоб вивчити своїх п’ятьох сестер, і ти був настільки безкорисливий, що заплющував очі на всі мої вчинки.

— Який там безкорисливий! — заперечив я. — Мої стосунки з твоїми сестрами були не такі вже й безневинні. Певно, ти не помічала цього. Правда, ці бідолахи вже повиходили заміж, і навіть незручно тепер говорити про це, але признаюсь тобі…

— Мовчи! — затулила дружина долонею мій рот. — Я все знаю, але прощаю тобі. Якщо хочеш, тепер може здійснитися твоя найзаповітніша мрія. Одне слово — і я власною рукою напишу таке, що суд без зволікань розлучить тебе зі мною.

Вона повернулася, щоб принести паперу, але я заступив їй дорогу і обійняв дружину за стан:

— Ні, люба, це зайве. Про розлучення я вже назавжди забув. Я тепер… я тепер… Ой лишенько, що це?

Зненацька ми з дружиною витріщилися одне на одного — дія таблеток несподівано припинилась, і ми знову стали звичайним подружжям, буденним, стомленим, оповитим звичним серпанком брехливості. Я злякано відсмикнув руку зі стану дружини й ніяково опустився на стілець, трохи збентежений, а трохи й приголомшений. Що це зі мною скоїлося на ці кілька хвилин? Я поглянув на дружину. Похнюпивши голову, вона, певно, думала те саме.

— Спожита вами зернина розрахована на трихвилинну дію, — порушив мовчанку гість. — А повноцінна таблетка діє три години.

— Як на мене, то навіть три хвилини забагато, — трохи оговтавшись, мовив я. — Мені вже лячно щось твоїх таблеток. Не треба їх нам.

— А мені здається, вони тобі якраз і не завадили б, — озвалася дружина. — Бо інколи на тебе находить такий сказ, що хоч із хати тікай. Візьми, кому-кому, а тобі вони знадобляться.

— Та й тобі б не зайве взяти, — огризнувся я, — бо ти теж часом зчиняєш такий ґвалт, що цілий квартал збігається дивитись. Ні, я таки візьму кілька, виключно для тебе.

— А я для тебе, — скипіла дружина.

… У наступні кілька днів у місті стали творитися неймовірні речі, які свідчили про те, що доброчинні таблетки дають про себе знати в найрізноманітніших галузях людської діяльності.

Один торговець привселюдно заявив, що він продавав борошно, перемішане з тирсою. Торговець тирсою признався, що в тирсу він підсипав глину, а постачальник глини слізно розкаювався, що додавав у неї коров’ячих кізяків. Внаслідок цих зізнань покупці стали бойкотувати всіх трьох.

Якийсь машиніст, проковтнувши таблетку, розчулено мовив своєму кочегарові:

— Двадцять п’ять років я воджу паровоз, а ти стільки ж років засипаєш у топку вугілля. Таке неподобство не повинно тривати. Від сьогодні ти будеш машиністом, а я — кочегаром.

Кочегар, що й собі спожив таблетку, жалібно скривився:

— Тобі шкода мене, а мені шкода паровоза. Адже подумати тільки: двадцять п’ять років він тягає важенні вагони! Усі його деталі вже зносилися, а залізничне начальство не дає йому перепочити. Більше того, не хоче навіть відремонтувати його. Яка несправедливість!

— Правда твоя! — захлипав машиніст. — Паровоз треба обов’язково відремонтувати. Знаєш, я таки зважився — на наступній станції відчеплю його і зажену в тупик.

На наступній станції машиніст відчепив паровоз і, загнавши в тупик, разом з кочегаром заходився оплакувати гірку його долю, не зважаючи на протести пасажирів, які вимагали негайно рушати далі.

Якийсь пасажир, теж після таблетки, причепився до кишенькового злодія, що трапився під руку, і змусив його обікрасти себе.

Одна кінозірка вирішила добровільно повернути гроші, зароблені на чорному ринку, але касири відмовилися прийняти їх, бо перед цим теж спожили по таблетці.

Два бізнесмени, наковтавшись доброчинних таблеток, засіли вирішувати ділові справи. Один був власником металургійного заводу, а другий мав копальні залізної руди. Першому потрібна була руда, а другому — метал, бо