Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

— Стривайте, чоловіче. Насамперед мене цікавлять ваші картини. Якби ви були розсудливіший, то, запевняю вас, не пошкодували б. Я маю замовлення від архітектора, який оздоблює приватний будинок: один із магнатів чорного ринку зробив перший крок на політичній арені. Тільки в цьому ділі я збуду дві чи три ваші картини. Але, між нами кажучи, доведеться дати десять тисяч франків архітекторові. Додайте до цього мої загальні витрати, вартість рам, мої комісійні і порахуйте. Якщо я вам переплачу, то муситиму завищувати ціну на картини, а це аж ніяк неприпустимо.

— Гаразд, Гермесе, ви знов мене обкрутили, старий лисе! Хай уже буде дванадцять тисяч.

Гермес хотів був поторгуватися ще, та, поки вони сперечалися, приємне відчуття задоволення, що охопило його перед тим, зросло й тепер притупило йому волю. Зрештою, він і так залишився вельми задоволений своїм торгом. Отож Гермес відклав з півдесятка полотен — він мав когось прислати по них на другий день, — а одне прихопив із собою. Лецвіт запропонував загорнути картину, але Гермес відмовився.

— Не варто. На площі Тертр на мене чекає з машиною Боньє. Ми їдемо до нього вечеряти. Правду кажучи, мені зовсім не хочеться їсти, і це досить дивно: щойно я був голодний як вовк. Можна подумати, що ви заразили мене своєю хворобою!

— О! У мене зовсім інше. Мені весь час здається, ніби я щойно встав з-за столу. А втім, це не так уже й неприємно. Таке враження, ніби земля крутиться для нас і ніби все йде на краще. Зачекайте-но, не йдіть, ви ж не підписали мені чека!

— А справді, про чек я й забув.

З картиною під пахвою, Гермес рушив угору вулицею Верб. Сьогодні вона здалася йому аж надто крутою. Хоча стояв ще тільки квітень, вечір був по-літньому теплий. Торговець весь упрів, сорочка прилипла йому до тіла. Вже вкриті ніжною зеленню сади, високі мури довкола яких оперізували вершечок пагорба, навівали тугу за літом, селом і довгим пообіднім відпочинком… Гермесові пригадалося, що він уже відчував таку тугу позавчора після банкету, на якому святкували двадцятип’ятиріччя школи інфра-концептуального живопису. Обливаючись рясним потом і відсапуючись, Гермес видряпався нагору й зустрів Пуар’є, що саме йшов вулицею Норвен попідручки з Лулеттою Бамбен. Чемно привітавшись, Гермес не приховав, що йде з майстерні Лецвіта. Пуар’є єхидно посміхнувсь, і в його жовтих очах промайнув чи не такий самісінький вираз, як незадовго перед тим в очах його суперника.

— Можна подивитися? — спитала Лулетта, кивнувши головою на картину в торговця під пахвою.

Гермес показав полотно. На ньому в гармонійних жовтих та рожевих барвах було зображено дівчинку, що сиділа серед квітів.

— Гарно, правда ж? Який простір, який лаконізм! Як усе стримано! І водночас розкуто. Що ви на це скажете?

— Скажу вам відверто, мені це не подобається, — заявив Пуар’є. — Все воно якесь важке, неприродне, надумане. Все ясно як день і надто вже відпрацьовано. Ну, чи не банальна композиція? Можна подумати, що він малював із підручником з композиції у лівій руці. Ви тільки погляньте на кольори! Поєднані вони правильно, але надто вже звичайно, заздалегідь відомі. Ця картина годиться хіба що на поштовий календар. Може, саме в цьому напрямі Лецвітові й слід шукати свій шлях.

— Ти перебільшуєш, — заперечила Лулетта, боячись образити торговця.

— Аж ніяк. Я просто кажу те, що думаю. Зрештою, я не заперечую: в картині відчувається велика майстерність, на жаль, занадто очевидна. Але більш нічого. Ні поезії, ні фантазії, жодного натяку на великий твір. Лецвіт — сумлінний ремісник, він працює і працюватиме тільки при землі. А втім, коли знаєш людину, то знаєш, чого вона варта і як художник.

— Ви несправедливі, Пуар’є.

— Несправедливий? Та кажу ж вам, що Лецвіт стане академіком.

— Ну, це вже занадто. Ні, Пуар’є, ви не маєте права так говорити. В його картинах є глибина, в них пульсує щось таке близьке, що справді діймає до живого. Погляньте лишень на оцю руку, на це тіло, на світло. Це щось надзвичайне!

— Та ви з глузду з’їхали, Гермесе!

— Можливо. В усякім разі, я певен того, що відчуваю. Але чи не поговорити нам про ваші картини?

Пуар’є все дивився на полотно суперника й не підвів очей навіть тоді, коли мова зайшла про його власні картини. Останнім часом він багато працював, і деякі його пошуки, як він гадав, виявились досить плідними. Він заходився розповідати про це з таким захватом, що вражений Гермес захотів сам побачити наслідки.

— Приходьте якось до мене в майстерню, — запропонував Пуар’є. — Думаю, ви справді подивуєтесь. Не скажу, що здійснив усі свої наміри — я не знаю навіть, чи мені взагалі пощастить це зробити, — але я відчинив вікно й очистив схил. Ви самі побачите, друже, куди прямує справжній живопис!

Домовившись про зустріч, Гермес пішов собі далі, на площу Тертр. Пуар’є з Лулеттою ще якийсь час погулювали вулицями, а тоді — було вже близько восьмої вечора — зайшли до ресторанчика на вулиці Коленкур, щоб повечеряти. Пуар’є взяв меню і, перебігши його очима, заявив:

— Чогось мені не хочеться їсти. Їй-богу, зовсім не хочеться.

— Дивно, — озвалася Лулетта, — і мені не хочеться. Я відчуваю, що не зможу проковтнути й шматочка.

Другого дня, годині об одинадцятій ранку, в залі чекання на вокзалі Сен-Лазар обірваний і брудний чоловік років тридцяти никав біля кас, сподіваючись, що хтось із пасажирів покладе гроші повз гаманець і він їх підбере. Особливо пильно він придивлявся до людей, обтяжених клунками та дітьми — одне слово до тих, кому незручно було видобувати з кишені чи сумки гроші. Але й найперевантаженішим, і найзабудькуватішим, і тим, що найдужче поспішали, навдивовижу й незаслужено таланило. Грошей ніхто не губив, і люди снували довкола самотнього чоловіка, не даючи йому нагоди поживитися. Надії в чоловіка помалу гасли. Невдовзі він стежив за пасажирами вже зовсім неуважно, лише для того, щоб забути про голодне бурчання в животі, про болючий обруч, який