Читати книгу - "Зоряні крила"

етапу, далі не підеш… Крейсер треба закінчувати — він потрібний нашому флотові — і відразу ж братися до реактивної авіації. Це саме те, що зараз на часі; ця галузь техніки не тільки не застаріла, а навіть ще не встигла народитися. Тут теж є про що подумати. Ось я вилітав з аеродрому на звичайному винищувачі, до якого були припасовані ракети… Чому я не розбився — мені це і зараз незрозуміло… В тих ракетах була вибухова речовина, що несе тебе, як хоче. Керувати нею майже неможливо, в усякому разі поки що ми цього не вміємо робити… Очевидно, шлях для реактивної авіації, яка працюватиме на звичайних висотах, стелеться не так… Мені сьогодні показували матеріали про турбореактивні мотори, які вже проектуються в нас. Неймовірна сила!.. І горить там не вибухівка, а звичайнісінький гас. Дешеве пальне… Оце, мабуть, і є двигун для реактивних літаків…

Він помовчав, ніби перевіряючи свої думки, потім заговорив знову:

— Але й реактивні літаки в таких варіантах, про які ми думаємо зараз, теж скоро застаріють. Хочеться — ох, як хочеться! — вилізти за межі нашої старенької планети, щоб ніщо тобі не заважало, щоб навіть про залишки атмосфери не думати… Та це буде не так скоро, і, певне, там на гасі чи бензині не полетиш… Нам буде погрібна вибухова речовина страшної, майже неймовірної сили, але покірна, слухняна, як учений собака… Так от, думаючи про ці часи, я завжди почував, як бракує мені тебе… Звісно, поки буде потреба в такій речовині, мине, можливо, років з десять. У тебе є багато часу, але й завдання грандіозне… Тут треба шукати якогось принципіально нового рішення — не так щодо сили вибухівки, як щодо її дисциплінованості. Без цього її в польотах не застосуєш…

Крайнєв замовк, і вони довго сиділи замріяні. Хвиля нових, несподіваних думок захопила Ганну, але скоро усі думки заступила одна-єдина — думка про завдання, яке треба було неодмінно розв'язати. Мабуть, кращого подарунка і не міг приготувати їй Юрій Крайнєв. Значить, вона потрібна, значить, робота її потрібна… Як хороше все-таки жити иа світі!..

Правда, вона ще не уявляє собі, яким шляхом доведеться йти, шукаючи цю нову речовину. Але шляхи, безперечно, знайдуться. Багато вчених працює над схожими проблемами. Вже, певне, є деякий досвід.

— Я завтра таки піду в інститут! — вихопилося в Ганни.

— Ні, поспішати тут не слід, — засміявся Крайнєв, добре розуміючи її думки. — Це — робота на роки. Значить, і підходити до неї треба не з наскоку, а обережно. І самій братися до цієї справи теж не слід. Я думаю Яринку Мороз до тебе підпрягти. Вона здібний хімік і в курсі останніх досягнень у цій галузі… Та я, мабуть, даремно сказав тобі про все це; ти ж тепер ночей не спатимеш, все про роботу думатимеш…

— Ні, інколи я все-таки спатиму, — посміхнулася Ганна. — Але ти не знаєш, як приємно звучать ці слова: думати про роботу! Думати про роботу — нічого кращого в світі не може бути…

— А по-моєму, може. Отак посидіти — теж дуже й дуже непогано.

— Твоя правда, — засміялася Ганна. — Але ти навіть уявити собі. не можеш, яка я зараз щаслива!.. Та ми забули про вечерю, — схопилася вона з тахти. — Мені вже час починати входити в роль господині. Зараз будемо вечеряти…

— Почекай, — сказав Крайнєв. — Сьогодні ще господарюю тут я, а ти вже з завтрашнього дня.

Він швидко вийняв з буфета приготовану вечерю. Розставив усе на столі, поклав серветки.

— Прошу!

Ганна підійшла до стола, критично глянула: все зроблено дуже вміло і продумано.

— З тебе була б вправна господиня, — ласкаво всміхнулася вона і тихо повторила: — Ти навіть уявити собі не можеш, яка я щаслива!.. © http://kompas.co.ua

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Ввечері сьомого лютого над будівництвом ішов дощ, а на другий день повіяв норд-ост і міцний мороз хрусткою кригою закував калюжі. Дошки на тепляку і пухкі солом'яні мати спочатку намокли, а потім замерзли. Із пухких ворохів соломи мати обернулися на тверді крижані колоди. Вага їх збільшилася у десятки разів. Стіни тепляка жалібно рипіли.

А норд-ост дув, не спиняючись ні на мить. Пружними, тугими грудьми налягав він на тепляк, намагаючись звалити його. Сила вітру досягала дев'яти балів.

У перерві інженер Гучко вийшов із своєї контори і попрямував на п'яту дільницю з метою знайти Полоза. Треба було договоритися про перевід одного з кранів, які працювали на ТЕЦ, в нічну зміну на кузню.

В цей день Карпо Іванович був надзвичайно задоволений собою. Та й справді, чи не йому бути задоволеним, коли тільки вчора, на вечірці у виконроба механічного цеху, наступила довгождана хвилина, і Гучко насмілився признатися Любові Вікторівні у своєму коханні. Він запропонував їй руку і серце, як справжній лицар, і дістав повну перемогу.

Берг твердо пообіцяла йому, що одружаться вони в найближчий час. Про деталі слід було домовлятися не на вечірці.

Було від чого прийти в хороший настрій.

Гучко ішов, ховаючи обличчя у хутряний сухий комір. Йому було тепло і приємно, йшов, намагаючись триматися ближче до дощаної стіни — так менше дошкуляв вітер.

Дошки стіни вгиналися і рипіли під напором норд-осту. Троси натягалися абсолютно прямими лініями. Легка будівля витримувала найбільше з можливих навантажень.

Підходячи до рогу, де найбільше лютував вітер, Гучко раптом помітив, що іде він не один. Висока людина у бушлаті і вушанці йшла поперед нього. Щось знайоме видалося інженерові в цій постаті. Він наддав ходи, зайшов трохи вбік — так, сумнівів тут і справді бути не могло — попереду йшов знайомий Любові Вікторівни, якого зустріли вони колись увечері. Гучко зацікавився ним, і водночас терпке почуття ревнощів ворухнулося