Читати книгу - "Вийди і візьми"

Сергій всунув бандуру в поліетиленовий пакет, а як заходив до музею, стрів директора:

— Читаємо?

Сергій кивнув.

— І правильно. Від телебачення нічого путнього. Та й коли щось було? А зараз і поготів, каналів, хоч гать гати: як не гоцанки — шоу. Як каже професор, — директор назвав прізвище знаного в місті краєзнавця, — голі кавалки. А за моїх часів ми казали на таке «секс для бідних», тільки то були інші шоу: партійні з’їзди, Брежнєв, «Лебедине озеро», одне слово — жах, брате, хоч бери й вий. Та ти й сам того добра надивився.

Сергій хотів було щось додати, та все вже було сказано.

— Я теж, тільки-но вільної хвилини, беру книжку, а ні, то гайда на природу; колись нам підкидали трохи на експедиції — романтика була…

— У Криму… — Сергій пригадав дитинство, батьків і море та як мама смажила баклажани.

— Крим — клондайк для археологів, ще й засмагнути можна і викупатись. А здавалося б, усе вже давно перелопатили. Нічого, — директор мовби втішав себе, — не завжди так буде, тільки от коли те краще?

— Все… — хотів підтримати Сергій, якому спало на думку «Все минає», що залишилося від загального курсу, мов на дні осад: філософія людства в одному підручнику. Може й так. Можливо, все те надбання, тисячі, міріади сторінок, міркувань, сказаного і не висловленого, осміяного і переболеного вміститься в одне речення, фразу — квінтесенція різанин, голодоморів, катаклізмів…

— Все правильно, наші нащадки. Те, чим ми себе втішаємо.

— Сенс, — промовив Сергій. Він хотів сказати, не так сказати, як запитати — просто, як ото висилають, знаючи, що за вказаною адресою давно вже немає поживальця.

— Сенс, — підхопив директор. — Постільки, поскільки ми його чомусь надаємо. Доки одного дня виявиться, що поцілили в пліт.

«Схоже, це він і є, сенс», — подумалося Сергієві.

— А що полюбляєте?

— Різне, — мовив Сергій. — Колись поглинав усе поспіль (кажучи це, Сергій подумав, що давно вже нічого не читав). Тепер чергую складне і легке. Буває, прагнеться, знаєте, простого (останнє Сергій додав вибачливим тоном).

— Маєте рацію, — директор потиснув Сергієві руку.

Коли бістро, куди Сергій завернув, ще мало назву «Щедрий урожай», а над входом, ваблячи око, з одного боку від напису жовтавився перебільшений качан кукурудзи, а з іншого шкірилася бульбина, меню складалося зі страв, неодмінним складником яких і було те, що символізували емблеми: картопля під соусами; засмажена по-селянському; по-верховинськи; «справжній куліш», кукурудза варена і така ж, тільки печена. Пороззиравшись, Сергій замовив чанахи і, доки їх несли, одним духом спорожнив гальбу.

Сергій зачерпував переперчене місиво з вареної картоплі й квасолі, довго і марно розжовував м’ясо, врешті ковтав. Хоча зовні було сонячно, всередині панували півсутінки, в яких масивні столи та стільці зблискували тьмяно-засмальцьованими позирками. Сергій був єдиним відвідувачем, і барвумен, ще геть зелене дівчисько, спершись на стійку, над якою вився штучний барвінок і звисала коса з кукурудзяних, тільки вже справжніх, качанів, спостерігала, як, наче жорна, працюють його вилиці. Глиняні горщики, в яких подавали страви, належали до подібних забігайлівок, як день до вечора.

Сергій подався навскоси через сквер — алейкою, якою не ходив ось уже… Усвідомлення, що не ступав нею більшу половину життя, вкинуло Сергія у щось подібне до хвилювання, очевидніших підстав для якого не було, а в кінці алеї стояв, як і перше, пам’ятник — його улюблений.

Він був славним леґенем, той дядько на цоколі в укритому зеленою патиною спижевому плащі і такими ж, що мовби розвіювалися, кучерями — скульпторові поталанило виразити щось середнє між фривольністю і волелюбством, не надавши переваги ні одній, ні іншому. Пам’ятник, якому було з півтора століття, не рухала жодна влада, що сприймалася тут не інакше як окупаційною, своїм манером вважаючи, що несе визволення. З такого непорозуміння народжувалося тривале взаємне несприйняття — недовіра прибульців та обструкція з боку підданців. Нові хазяї телющили власних ідолів, покидаючи їх, як наставала пора давати драла, і так щоразу. Всі вони були тут тимчасовими, тільки саме життя тривало постійно.

Сергій опустився на лаву, потріскана й нерівномірно облущена поверхня якої нагадувала кору дерев, що таким самим щільним рядом шерегувалися позаду, нагадуючи влітку здоровуцькі віяла, а скинувши листя — ґротескні одоробала-мітли, мовби повтикувані в землю велетами-підмітачами; о цій порі всі лави, яких тут було щільно, як ніде інде у місті, були вільними, хіба на одній спав, обклавшись цератяними клунками, безхатченко. Заколисаний вітерцем, Сергій і собі закуняв.

Денний сон триває не довше п’яти хвилин, даючи відчуття, ніби чоловік добряче виспався. Сергієві ще й встигло приверзтися, як вони вдвох прогулюються попідруч — хоча таке панібратство Сергія нітрохи не збентежило, йому вистачило глузду, як уже прощалися і супутник запропонував своє місце на цоколі, відмовитися. Власне, від мотання головою Сергій і прокинувся, до того ж з мульким відчуттям, наче щось недоснилося або стерлося. Здавалося, наче вві сні пам’ятник хотів кудись повести його і щось показати, що суперечило каламбурній настроєвості самої пригоди.

— Й насниться така бридня, — Сергій скинув погляд: спижевий дядько дивився на нього, наче не вони оце щойно проходжалися. Мав він щось у собі від живої людини — може, то й було воно, що відмалку викликало в Сергія довіру. Непокрита голова, плечі, груди були щедро поквацяні пташиним послідом; спереду плямки нагадували медалі, що мовби топилися на сонці та стікали краплями на взуття, а звідти по цоколі. Навколо метушилися, туркочучи, голуби; самець, гребучи віялом, набридав самці, тоді як решта пожадливо здзьобували харч, геть байдужі