Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй, Муракамі Харукі"

А захочеш про щось серйозно подумати — пізніше це зробиш.

— Непогана ідея, — сказав він. І всміхнувся так, що коло очей зібралися маленькі зморшки. — Знову замовимо двох дівчат і вчотирьох розважатимемося до самого ранку. Того разу ми класно провели час.

"Ку-ку!" — подумав я, згадавши про розгрібання сексуальних кучугур.

— Я готовий їхати будь-коли, — сказав я. — А ти? Скільки часу тобі потрібно, щоб закінчити роботу?

Ґотанда дивився на мене, якось дивно всміхаючись.

— Ти, бачу, нічого не розумієш. Такої роботи не можна ніколи закінчити. Єдиний вихід — послати все під три чорти. Але тоді, будь певен, мене виженуть із цього світу назавжди. Назавжди. А разом із тим, як я вже казав, я втрачу свою дружину. Назавжди.

Я допив залишки пива.

— Ну, гаразд! — провадив він далі. — Мені байдуже, навіть якщо все втрачу. Можна з цим змиритися. Ти правду кажеш — я втомився. Настав час провітрити голову. О'кей, пошлю все під три чорти. Поїду разом із тобою на Гаваї. А потім, на свіжу голову, подумаю, що робити далі. Знаєш, мені так хочеться стати нормальною людиною. Може, вже пізно, але варто ще раз спробувати. Отже, здаюсь на тебе. Я тобі довіряю. Це правда. Із того часу, коли ти мені вперше подзвонив. Як ти гадаєш, чому? Бо ти — страшно нормальний. І саме цього я все життя найбільше прагнув.

— Який же я нормальний? — заперечив я. — Просто зберігаю ритм у танці. Тільки танцюю, от і все. І особливого сенсу в цьому не вбачаю…

Ґотанда розсунув на столі долоні на доброго пів-метра.

— А в чому він, той сенс? Власне, у чому сенс нашого життя? — сказав Ґотанда й засміявся… — Зрештою, тепер уже все одно. Я здаюся. Візьму приклад із тебе. Перескакуватиму з ліфта на ліфт. Це не так уже й неможливо. Як щось вирішу — все можу зробити. Бо я — розумний, вродливий і привітний Ґотанда. Я готовий їхати на Гаваї. Купуй завтра квитки. Два квитки першого класу. Обов'язково першого. Так заведено. Автомобіль — "Мерседес", годинник — "Ролекс", житло — в центрі Токіо, авіаквиток — першого класу. До післязавтра спакуємось і полетимо. І того ж дня будемо на Гаваях. Строкаті гавайські сорочки мені личать.

— Тобі все личить.

— Дякую за комплімент. Ти легенько полоскотав залишки мого самолюбства.

— Передусім зайдемо в бар на пляжі й вип'ємо "Пінья-колади". Холоднючої.

— Непогано.

— І не кажи.

Ґотанда пильно глянув мені в вічі.

— Послухай… Ти справді зміг би забути, що я вбив Кікі?

Я кивнув.

— Гадаю, зміг би.

— Я хочу зізнатися ще в одному. Я тобі колись розповідав, що два тижні мовчав, коли мене кинули в буцегарню, чи не так?

— Розповідав.

— Я тоді збрехав. Я всіх виказав, і мене відразу відпустили. Виказав не з переляку. А щоб образити себе, принизити. Вчинив підлоту. А тому справді радів, що на допиті ти мене не видав. Мені здавалося, ніби тим самим ти навіть урятував мою підлоту. Мабуть, це звучить дивно, але мені так здавалося. Начебто ти очистив мене від неї… І чого це я так відверто розбалакався? Прямо як на генеральній репетиції. А все-таки добре, що я зміг із тобою поговорити. На душі полегшало. Хоча тобі, напевно, було не дуже приємно мене слухати…

— Та де там! — заперечив я. — "Здається, ніби ми ніколи не були такими близькими, як зараз", — подумав я. Я мав би так сказати вголос. Але вирішив зробити це згодом. Хоча в цьому не було потреби. Просто я подумав, що так буде краще. Що найближчим часом трапиться нагода, коли ці слова набудуть більшої сили. — Та де там! — повторив я ще раз.

Ґотанда зняв зі спинки стільця свій капелюх, перевірив, чи він іще мокрий, — і повернув його на старе місце.

— Заради дружби зроби ласку, — сказав він. — Іще пива хочу. Але сходити до прилавка вже несила.

— Простіше простого! — відповів я. Підійшов до прилавка, щоб купити два пива. Коло прилавка товклося багато людей, і я там трохи затримався. А коли зі склянками пива в обох руках повернувся до столика в кутку, Ґотанди не застав. Зник також його капелюх. Не було й "Мазераті" на автостоянці. "От тобі й на!" — подумав я. І похитав головою. Та що поробиш? За Ґотандою і слід прохолонув.

40

"Мазераті" витягли з Токійської затоки в районі Сібаура пополудні наступного дня. Чогось такого я очікував, а тому не здивувався. Відтоді, як Ґотанда зник, я передчував, що так і станеться.

Хай там що, а одним трупом побільшало. Пацюк, Кікі, Мей, Дік Норт і тепер — Ґотанда. Разом п'ять. Залишається один. Я похитав головою. Невеселий розвиток подій. Чого чекати далі? Хто наступний помре? Я раптом згадав про Юмійосі. Ні, тільки не вона. Це було б надто жорстоко. Юмійосі не має ні померти, ні зникнути. А якщо не вона, то хто ж? Юкі? Я знову похитав головою. Їй тільки тринадцять. І її смерті не можна допустити. Я подумки склав список людей, які могли б умерти. І почувався при цьому мало не богом смерті, що підсвідомо вирішує, кому коли доведеться покинути цей світ.

Я відвідав відділення поліції на Акасака, зустрівся з Літератором і розповів йому, що вчора ввечері був разом із Ґотандою. Мені чомусь здалося, що краще йому про це сказати. Однак про те, що, може, Ґотанда вбив Кікі, я, звісно, не прохопився ні словом. Уже пізно про це говорити. Бо навіть трупа нема. Я розповів, що спілкувався з Ґотандою незадовго до його смерті, що він мав страшно втомлений вигляд і перебував у стані, близькому до неврозу. Що його замучили борги, нелюба робота й розлучення із дружиною.

Літератор запротоколював мої слова дуже швидко. Не так, як попереднього разу, без зайвих перепитувань. Я розписався на останній сторінці, й на цьому все скінчилося. Він відклав протокол і, граючись авторучкою між пальцями, глянув на мене.

— Навколо вас і справді часто люди вмирають, чи не так? — сказав він. — Якщо вести таке життя, то можна залишитися без друзів. Усі тебе зненавидять. А коли зненавидять, очі погаснуть і шкіра осунеться. Взагалі, нічого доброго… — І він глибоко зітхнув. — Так чи інакше, а це було самогубство. Ясно як день. І свідки є. Але ж яке це марнотратство! Хоч він і кінозірка, але навіщо "Мазераті" в море викидати? "Сівіка" або "Королли" було б для цього досить…

— Ніяких проблем, бо автомашина застрахована, — сказав я.

— Е ні, так не кажіть, у випадку самогубства страхування втрачає силу, — заперечив Літератор. — Із якого боку не дивись, якась дурниця… Я от думаю, як би купити велосипед для дітей. Їх у мене троє, а грошей обмаль. І кожне хоче мати свій…

Я мовчав.

— Гаразд, можете йти. А товариша вашого, звісно, жаль. Дякую, що самі прийшли розповісти…

Літератор провів мене до виходу.

— А справу про вбивство Мей іще не закрито. Розслідування триває. Колись і його закриємо, — сказав він наостанку.

Мене довго переслідувала думка, ніби це я вбив Ґотанду. І я ніяк не міг позбутися цього гнітючого настрою. Я пригадав усі подробиці нашої розмови в "Шейкіз". І подумав, що міг би був його врятувати, якби тоді розумніше відповідав на його запитання. І тепер ми вдвох валялися б на пляжі Маві й потягували б пиво.

"Та, видно, не судилося", — подумав я. Зрештою, Ґотанда сам заздалегідь уже все вирішив і тільки чекав слушної нагоди. Постійно думав, як викине "Мазераті" в море. Іншого виходу для себе не знаходив. Чекав, не спускаючи руки з клямки дверей. Подумки змальовував, як "Мазераті" опускаєтеся на дно. Як крізь щілини у вікнах проникає вода і вже нема чим дихати… Граючись можливістю такого самознищення, він сам ледве тримався цього світу. Але ж так не могло тривати вічно. Колись він мав відчинити двері. І це він знав. Просто чекав слушної нагоди, от і все…

Загибель Мей принесла смерть давніх снів і відчуття втрати. Зі смертю Діка Норта я з усім змирився. А от самогубство Ґотанди обернулося для мене відчаєм — безвихідним, як запаяний свинцевий саркофаг. Ніщо вже не могло врятувати Ґотанду від смерті. Він ніяк не міг угамувати своїх внутрішніх суперечностей. І його вроджена енергія підштовхнула його на край прірви. До самого краю свідомості, за яким простягається світ темряви.

Тижневики, телебачення та спортивні газети довго обсмоктували його смерть. Як жуки-носороги, вони зі смаком пережовували чергового трупа. Від самих їхніх заголовків нудило. Що вони писали, що базікали — я уявляв собі, нічого не слухаючи, нічого не бачачи. Мені хотілося всіх цих типів одного по одному задушити.

— Може, краще луснути по голові металевою битою? — запропонував Ґотанда. — Просто й швидко.

— Е ні, — заперечив я. — Швидка смерть для них — велика розкіш. Я їх повільно задушу.

Після того я плюхнувся на ліжко й заплющив очі.

— Ку-ку! — почувся з темряви голос Мей.

Лежачи на ліжку, я ненавидів світ. Щирою, нестямною споконвічною ненавистю. Світ переповнений огидними, безглуздими смертями. Я безсилий і щораз більше грузну в його болоті. Люди заходять до мене через вхід і виходять через вихід. І ті, що виходили, вдруге не повертались. Я глянув на свої долоні. До них також прилип запах смерті.

— Хоч як старайся — не відмиєш, — сказав Ґотанда.

Невже це ти, Чоловік-Вівця, таким способом підключаєшся до всього на світі? Невже я зв'язаний зі світом завдяки нескінченним смертям? Яка ще втрата мене чекає? Як ти сказав — можливо, я вже не буду щасливим. Нехай так. Мені байдуже. Та все-таки це надто жорстоко.

Я раптом згадав наукову книжку, прочитану в дитинстві. У ній був такий параграф: "Що сталося б зі світом, якби не було тертя?" І пояснювалося: "Якби не було тертя, то під дією відцентрової сили все, що є на поверхні Землі, полетіло б у космос". Щось подібне відчував і я.

— Ку-ку! — сказала Мей.

41

Через три дні після того, як Ґотанда викинув "Мазераті" в море, я зателефонував Юкі. Чесно кажучи, мені не хотілося ні з ким говорити. І тільки з Юкі я не міг не поговорити. Вона самотня і безпорадна. Вона — дитина. Крім мене, в неї не було нікого, здатного її захистити. Та найголовніше — вона жива. І я зобов'язаний зробити все, щоб вона й далі залишалася живою. Принаймні так я вважав.

Юкі не виявилося в Хаконе. Трубку взяла Аме й напівсонним голосом, наче її щойно розбудили, повідомила, що позавчора дочка повернулась у квартиру на Акасака. Довго Аме не говорила, що й мені було на руку. Я подзвонив у квартиру на Акасака. Юкі взяла трубку негайно — здавалося, ніби стояла поряд із телефонним апаратом.

— Ти вже не в Хаконе? Як тобі тут? — спитав я.

— Не знаю.