Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

входу. Повернувши за ріг, почув, що тихо зачинилися кухонні двері, й розгледів у напівтемряві чоловічу постать, яка зразу ж зникла за деревами на лужку. Він погнався був за непроханим гостем, та не наздогнав. Обійшов сад, але нікого не знайшов. Вирішивши, що це кавалер однієї із служниць, батько увійшов у незамкнені кухонні двері й рушив угору сходами. Двері материної спальні стояли навстіж, він ступив у непроглядну пітьму й упав, перечепившись об щось масивне. Не вдаючись у подробиці скажу, що це було тіло моєї нещасної матері. Хтось її задушив.

Вдома нічого не пропало, слуги нічого не чули, а вбивця не залишив слідів, крім отих жахливих – на горлі моєї мами. Господи, якби ж то я міг забути їх!

Я покинув заняття в університеті й залишився з батьком, який, певна річ, дуже змінився. Завжди врівноважений і неговіркий, тепер він занепав духом і збайдужів до всього. Ніщо не привертало його уваги, але подеколи ні з того ні з сього батько непокоївся, а то й полохався, почувши грюкіт дверей чи звуки кроків. У такі миті він здригався, блід від таких дрібниць, а тоді ще глибше поринав у понуру байдужість. Мабуть, у нього було те, що називають виснаженням нервів. Ну а я тоді був значно молодший, ніж сьогодні. Це істотна річ. Юність – це благословенна земля Ґілеадська1, що гоїть усі рани своїм бальзамом. О, якби ж то змога повернутися до цієї чарівної країни! Доти я не відав горя, то й не зумів збагнути, яка це тяжка втрата, не зміг оцінити всієї сили завданого мені удару.

Якось уночі, кілька місяців після цього жахливого випадку, ми з батьком поверталися додому з міста. На сході вже три години нависав повний місяць. Усе навколо оповила урочиста тиша літньої ночі. Звучали тільки наші кроки та безконечні пісні цикад. Чорні тіні дерев косо лежали на дорозі – осяйній, примарно вибіленій. Ми наближалися до брами, потонулої в тіні нашого житла, в якому не світилося жодне вікно, і раптом батько спинився, стиснув мені руку й насилу вишептав:

– Боже! Боже! Що це таке?

– Я нічого не чую, – відповів я.

– Ні, подивися... подивися!

Він тицьнув пальцем в узбіччя перед собою.

– Там нічого немає, – сказав я. – Ходімо, тату... тобі, мабуть, стало зле.

Випустивши мою руку, батько знерухомів на залитій місячним світлом дорозі й безтямно втупився в порожнечу. Боляче вражало його сполотніле застигле обличчя. Я злегка потягнув батька за руку, але він не помічав мене. Зненацька батько позадкував, крок за кроком, ні на мить не зводячи очей з того, що бачив – навіч чи в уяві. Я вже був рушив за ним, але враз спинився й стояв у нерішучості. Пам’ятаю, цієї миті я не відчував страху, тільки раптовий дрож став його ознакою. А тоді неначе крижаний вітер торкнув моє обличчя й оповив усе тіло, з голови до ніг. Відчувалося, як він ворушить волосся на голові.

І тут мою увагу відвернуло світло, що спалахнуло у вікні горішнього поверху. Мабуть, одна із служниць, прокинувшись від зловісного передчуття й піддавшись несвідомому пориву, засвітила лампу. Коли я обернувся до батька, його вже не було на дорозі. За всі роки, що відтоді минули, жодна певна вістка про його долю не дійшла крізь країну домислів, яка межує з царством Невідомого.

II. Свідчення Каспара Ґраттана

Сьогодні я начебто живий, а завтра тут, у цій кімнаті, лежатиме бездумний нечутливий прах, що дуже вже довго був мною. Якщо хтось відкине покрив із обличчя цього бридкого мерця, то хіба щоб задовольнити хворобливу цікавість. Дехто, цілком певно, дійде до того, що спитає: «Хто це?» У цьому листі я даю єдину відповідь, на яку здатен: Каспар Ґраттан. Безперечно, вона вичерпна. Це ім’я задовольняло мої скромні потреби понад двадцять років. Сам не знаю, скільки літ я живу на світі. Я ж таки й назвав себе Каспаром Ґраттаном, і мав на те право, бо був безіменний. Аби в цьому світі не було плутанини, кожен мусить мати ім’я, хоч воно тільки посвідчує особу, але нічого про неї не свідчить. Декого знають і за номером, але це також не та, що треба, відмітна ознака.

Наприклад, одного дня я йшов вулицею в далекому чужому місті, й мені зустрілися двоє в мундирах. Один із них замовк на півслові, зацікавлено глянув на моє обличчя і сказав другому: «Він подібний до сімсот шістдесят сьомого». З цим числом мене пов’язувало щось знайоме і страшне. Сам не свій, я метнувся в найближчий провулок. Біг, куди очі світять, аж поки не впав від утоми на якомусь путівці.

Ніколи не зможу забути цього номера. Він завжди згадується разом із безглуздою лайкою, невеселим сміхом і брязкотом залізних дверей. Отож і кажу, що ім’я, хай навіть привласнене, таки краще, ніж номер. Незабаром у цвинтарній книзі мені вділять і те, і те. Ото прибуток буде!

Того, хто прочитає ці нотатки, попрошу зважити ось на що. Це аж ніяк не історія мого життя – я не зумів би її написати. Це тільки розрізнені, не пов’язані між собою спомини. Деякі з них виразні й послідовні, як нанизані на нитку блискотливі намистини. Інші ж розмиті й химерні, неначе криваво-червоні сни з білими й чорними провалами, – вогні святого Ельма, що тихо й багряно палають у великому запустінні.

Стоячи на узбережжі вічності, я оглядаюся, щоб востаннє подивитися на пройдений шлях. Виразно бачу слід, що проліг у минуле на двадцять літ, – відбитки моїх закривавлених ніг. Він тягнеться крізь злидні й страждання, цей нетвердий нерівний слід. Похитуючись під важким тягарем, мандрівник брів далеко від друзів, печально й поволі2.

Як прекрасно, як жахливо напророкував поет мою долю!

Там, де починається ця via dolorosa3 – поема страждання зі вставними епізодами гріха, я не бачу нічого виразного. Вона випливає з імли. Можу охопити зором тільки двадцять років, а я ж то вже старий.

Нікому не дано пам’ятати свого народження, кожен дізнається про нього з чужих уст. Зі мною сталося інакше. До мене життя прийшло з повними пригорщами здібностей та можливостей і одним махом обдарувало мене цим добром. Про попереднє життя я знаю не більш, ніж інші люди про раннє дитинство. Збереглися лише плутані натяки – чи то спомини, чи то сни. Вперше я усвідомив себе вже наділеним душею та тілом зрілої людини й прийняв це