Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

— Мамо, а тато справді помер? 

— Так, Ярику.

— А я не плачу, бо він не справжній мій батько.

У мене аж очі полізли на лоба від цієї вимовленої майже байдужим тоном фрази.

— Звідки ти знаєш? 

— Дідусь сказав. Мам, а хто мій справжній батько? 

— Ярику, повір, це не має жодного значення. Коли ти трохи підростеш, то все зрозумієш.

— Мабуть, він не хотів, щоб я народився? 

— Це тобі теж дідусь сказав?

— Ні, — малий потер носа. — Це я дивився з бабусею передачу "Про що говорять". І там було, що чоловік не хотів, щоб народилася дитинка, і вигнав жінку з дому.

— О Господи, знайшли ж ви, що дивитися… Краще б бабуся тобі мультики увімкнула.

— А мені цікаво про життя. Бо в мультиках усе не справжнє, а вигадане… Мам, а мене на похорон візьмуть? 

— Так, звичайно. Якщо ти захочеш. Якщо ні — можеш лишитися вдома.

— Я хочу, звичайно. Я ще не бачив справжнього похорону, тільки в кіно. 

— Ти думаєш, там буде щось цікаве? 

— Не знаю, але все треба побачити на власні очі, щоб зробити правильний висновок…

***

Який висновок зробила я з похорону свого чоловіка? 

Дуже простий — його майже ніхто по-справжньому не любив. За труною йшло багато людей, посходилася дальня рідня, численні друзі, колеги-живописці, якісь блогери і світські левиці, яких я зовсім не знала…

Люди знімали дійство на телефони, журналісти з камерами маячили на периферії. Священник голосно співав молитов. Було багато пафосних промов, а ще більше квітів і вінків. Проте жодна людина не зробила навіть сльозинки.

До мене підходили знайомі, висловлювали співчуття, вручали конверти з грошима, гладили по голові Ярика і поспішно відходили, немов боялися підхопити бацилу чужого горя, аби воно не прийшло згодом і в їхній дім.

Я не плакала, випила заспокійливого і все мені бачилося нібито крізь туман. 

Під час виступу з промовою чергового нудного діяча культури я повернула голову і побачила Стаса. Він вийшов із чорного джипа, тримаючи в руці букет червоних гвоздик. На обличчі  в нього був вираз глибокого смутку.

До нього відразу кинулася молоденька журналістка з якоїсь телепередачі типу "Світського життя", лише рангом нижче відомої ведучої Каті Осадчої. 

Впізнали відомого політика і інші учасники похорону, люди тихенько зашепотілися, штовхаючи один одного: мовляв, дивись, он той самий…

Що б там хто не казав, більшість запрошених були з однієї творчої тусівки, і знали про стосунки Олега зі Стасом. Принаймні, про те, що було між ними раніше.

Журналістка почала сипати питаннями, проте Стас м'яко відсторонив мікрофон:

— Вибачте, не можу зараз говорити, дуже пригнічений передчасною смертю свого друга з часів студентства. Якщо ваша ласка, я дам свої коментарі завтра. Коли матиму час…

Царственно кивнув головою, підійшов до могили, поруч з якою стояла відкрита труна, поклав квіти і розмашисто перехрестився.

— Ні, я не буду говорити промову, перепрошую. Вважаю, що прощання з хорошою людиною не повинне перетворюватися в мітинг. Царство небесне покійному, хай зі святими спочиває…

Камери старанно знімали, Стасів водій дістав телефон і зробив кілька знімків, як той схиляється над Олеговою труною — мабуть, для соцмереж.

Ну, добре, хоч не додумався зробити селфі на фоні покійника — подумала я.

А Стас уже наближався до нас із Яриком.

— Який гарний хлопчик, схожий на батька, — сказав він, глипаючи на Ярика своїми котячими очима.

Ярик насупився, і я злякалася, що він зараз, перед камерами, скаже, що Олег йому не батько.

Ото буде журналістам інфопривід! 

— Дякую, — сказала я.

— Ти малювати теж любиш? — продовжував допитуватися Стас.

— Ні, я люблю грати на комп'ютері.

— Що ж, це добре, за IT-сферою майбутнє… А це твоїй мамі, хай купить тобі гарний комп'ютер.

І він простягнув мені конверт.

Я трохи завагалася, але взяла.

Адже допомогу від інших знайомих приймала, а тут, якби відмовилася — це виглядало б дивно.

Він поглянув мені в очі, легенько кивнув і пішов до своєї машини.

Я зрозуміла, що це означало.

Стас, мабуть, поговорив із ким треба в поліції, і мене більше на допит не викликали. Лікарі написали у висновку, що смерть Олега була природньою, причина — серцево-судинна недостатність.

Тож тепер мені не було чого боятися.

Я востаннє поглянула на свого чоловіка в труні, і подумала, що це зовсім не той Олег, з яким я познайомилася вісім років тому. Той чоловік залишився десь на півдорозі з минулого у майбутнє.

Замість нього я жила з незнайомцем, про котрого майже нічого не знала. І вже не дізнаюся, бо він мені не розкаже.

А іншим людям вірити я не мала бажання.

— Спочивай з миром, — прошепотіла я. 

Труну закрили віком, почали забивати гвіздками. Тут нарешті деякі жінки в натовпі заплакали. Але, певно, то були сльози від їхніх власних спогадів про втрату близьких людей.

Ось труна вже опинилася на дні могили, ми з Яриком підійшли, набрали по жмені рудої цвинтарної землі і кинули до могили. 

Потім, так само тримаючись за руки, повільно відійшли й дивилися, як підходять і прощаються з Олегом інші люди.

— Ну що, які в тебе враження від похорону? — тихенько спитала я, куйовдячи синів русявий  чубчик.

— Трохи нудно… Яби я знімав кіно, то вбивцею був би знаєш хто? Отой дядько з чорного "джипа"! 

— Ярику, не треба, — я легенько смикнула його за руку. — Олега ніхто не вбив, у нього стався серцевий приступ.

— І все одно той дядько якийсь підозрілий, — вперся Ярик. — Ну нічого, я виросту, стану детективом і все розслідую.

— Ходімо вже, детективе. Поїдемо на поминки.

Він швидко побіг до авто, а я ще раз озирнулася на могилу, яку робітники вже встигли закидати землею і встановили тимчасовий дерев'яний хрест.

Потім, коли земля всядеться, треба буде спорудити пам'ятник.