Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

 Я опам'яталася від того, що хтось досить сильно тряс мене за плечі. Розплющила очі — і відразу не могла зрозуміти, де знаходжусь.

Я лежала на підлозі в незручній позі, і тільки через кілька секунд до мене дійшло, що я знаходжуся в Олеговій майстерні; більше того — я пригадала всі обставини, які мене сюди привели.

Наді мною схилився незнайомий чоловік у темній формі. Охоронець? Чи поліцейський?

Я спробувала підвестися, але перед очима знову все закружляло. В горлі було так сухо, немов у пустелі в розпал літа.

— Дайте, будь ласка, води, — скоріше прохрипіла, ніж нормально промовила.

— Зараз, — заметушився чоловік. — Я вже викликав поліцію, скоро вони будуть тут. І лікаря теж.

"Лікар тут уже не допоможе", — подумала я. Але потім збагнула, що медики потрібен, аби констатувати смерть.

Він підійшов до умивальника і, набравши у склянку води прямо з-під крана, приніс мені. Вода тхнула хлоркою, я ледве зробила один ковток і заперечно похитала головою.

— От халепа, — продовжив бідкатися балакучий охоронець. — Я думав футбол подивитися, сьогодні наші з німцями грають… А тут небіжчик. Чого він помер?

— Я не знаю, — перемагаючи нудоту, я все-таки сіла на підлогу і притулилася спиною до прохолодної стіни. В бік дивана кинула побіжний погляд і з полегшенням побачила, що Олег знову накритий пледом і його обличчя не видно.

Стаса ніде не було. Пішов і покинув мене непритомну? Що ж, це цілком у його дусі — думати тільки про себе.

— Дивно, я його тільки позавчора бачив, живого і здорового. Як ви думаєте, його вбили? 

— Звідки я знаю, — мене вже почав дратувати цей телепень у формі. — Нехай поліція й медики розбираються. Я його кілька днів не бачила, ми посварилися, і він вирішив пожити окремо, щоб розібратися в собі…

— Може, він отруївся? — припустив цей доморощений Шерлок. — Напився таблеток, у мене двоюрідна племінниця…

На щастя, тут прибула поліція і звільнила мене від обов'язку вислуховувати історію племінниці охоронця. Проте не звільнила від власного пристального інтересу до цієї справи.

Мене допитували довго і нудно, хоча, на щастя, ні в чому не звинувачували, бо на тілі не було ознак насильницької смерті.

Але сказали, щоб я нікуди не їхала з міста, бо мене ще викличуть у відділок давати покази.

Я сиділа на білому пластиковому кріслі і дивилася на власний недописаний портрет, що стояв, прихильний до стіни. Хто його тепер завершить? Чи, скоріше за все, він таким і залишиться?

Повз мене двоє санітарів на носилках пронесли тіло Олега, запаковане в чорний пластиковий мішок.

За вікном була ніч, коли я, нарешті, змогла залишити майстерню.

По Ярика вже не їхала, заберу його завтра перед школою. 

Зателефонувала мамі і пояснила ситуацію, сказала, що Олег помер, у нього стався серцевий напад.

Мама забідкалася і я, знаючи, що в неї самої слабке серце, пожалкувала про сказане. Проте, якби я нічого їй не сказала і не приїхала б, вона хвилювалася б іще сильніше.

— А коли похорон? — допитувалася мама. — Треба ж усе купити, приготувати…

— Я не знаю, — я дійсно гадки не мала, як проходить похорон, коли віддають тіло з моргу і все таке. — Давай я завтра все виясню і тобі зателефоную.

Мама ще щось розпитувала, але я попрощалася і натиснула на "відбій".

Мені хотілося зникнути, розчинитися у нічному місті, піти на вокзал, сісти в перший-ліпший поїзд і прокинутися завтра вранці на іншому кінці землі, почати життя спочатку там, де мене зовсім ніхто не знає.

Звичайно, я цього не зробила. Просто зайшла в цілодобовий супермаркет, купила пляшку вина, шматок сиру і шоколадку, поїхала додому і напилася.

Але незважаючи на випите вино, я так і не змогла заснути. Варто було лише заплющити очі — і я бачила воскове непорушне обличчя свого чоловіка. Здавалося, на ньому навіки завмерла гримаса осуду і зверхності.

Немов звідти, з потойбіччя, він все одно говорив мені: " Ти невдаха! Я не люблю тебе і ніколи не любив!"

Під ранок я таки задрімала, і мені наснився дивний сон. Я побачила море — таке красиве, ніжно-бірюзове. Пісок жовтий-жовтий і дрібний, такий чистий, немов його хтось просіяв через сито.

Я йшла по краю води, босоніж, і набігаючі хвилі змивали мої сліди.

А назустріч мені йшов незнайомий чоловік. Незнайомий, і водночас такий рідний. Як тільки я його побачила — мене немовби затопило хвилею тепла, і в глибині серця щось тоненько затріпотіло, немов маленька пташка замазала крильцями.

Це було таке дивне і незвичайно приємне відчуття, і мені страшенно захотілося, щоб воно тривало вічно, щоб було у всьому світі тільки море, блакитне небо, золотавий пісок і ми двоє.

Але невблаганний ранок пронизливим деренчанням будильника вирвав мене з мого видіння.  Я тут же згадала все і знову замружилася.

Захотілося стати маленькою-маленькою, розчинитися у всесвіті, не думати про похорони, поминки, повідомлення рідним і друзям, вінки і місце на цвинтарі.

Та я розуміла, що все це неминуче. Через це потрібно пройти, щоб жити далі.

Тому я встала з ліжка і пошкандибала до ванної...