Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Я зачинила бібліотеку і поспішила додому.

— Ярику, одягайся швиденько, підемо до бабусі з дідусем! 

Син саме з захопленням грав у комп'ютерну гру, і цю новину зустрів без ентузіазму.

— Ма, може, ти без мене? Я вже майже всі рівні пройшов…

— Ярику, це не обговорюється. Вважай, що ти в армії, а я  — твій командир.

Він спершу скривився, але потім очі його залишали  — прийняв правила гри:

 — Так точно, пані командир! Дозвольте звернутися?

Я похапцем складала в рюкзак його зошити й підручники, як завжди розкидані по всій кімнаті.

— Добре, звертайся, — дозволила.

— А бабуся спече мені оладки? 

Хоч я була й надто пригнічена, та все ж він змусив мене усміхнутися.

— Якщо ти зробиш усі домашні завдання…

— Так нам дуже мало задали! — вигукнув він. — Лише два приклади і одну задачу! І вправу з укрмови! 

— Ото все виконаєш, і матимеш оладки, — запевнила я. — Все, ходімо.

Озирнулася на нашу квартиру, перевірила, чи все в порядку, чи всюди вимкнене світло, газ, вода. Подумалося — раптом я вже сюди більше не повернуся? 

Але рефлексувати не було коли. Час до призначеної Стасом зустрічі в Олеговій майстерні невпинно збігав. Тому я зачинила двері, і ми з Яриком поспішили до зупинки маршрутки.

***

Поки відвезла сина до батьків і дочекалася автобуса, що їхав у зворотньому напрямку, зрозуміла, що запізнююся. Але взяла себе в руки — нічого, почекають. Зрештою, це я виручаю Стаса, а не він мене.

Та коли я підійшла до темного офісного приміщення ( робочий день уже скінчився), поруч на стоянці не було жодної автівки. Я озирнулася навколо в занепокоєнні — може, мене справді розіграли?

Підняла очі  догори — і побачила світло в знайомих вікнах. У майстерні хтось був.

Увійшла в під'їзд, охоронця не зустріла. Скрізь було тихо і безлюдно, тільки лампа денного світла тихо потріскувала під стелею. 

Здавалося, мої кроки відлунюють на усю будівлю. Я мимоволі пішла на носочках, як у дитинстві.

Зупинилася перед знайомими дверима. Мене хапали дрижаки, важко було дихати. Щоб зовсім не втратити свідомість, поспішно постукала, за мить почула з того боку обережні кроки і чоловічий голос:

— Хто там?

— Це я, Аліна.

В замку повернувся ключ, двері відчинилися.

Мене вхопили за руку і швидко втягнули в кімнату.

— Ти сама? "Хвоста" за собою не привела?

Стас відразу здався мені вкрай неприємним типом. Він був схожий на самовдоволеного кота, який тихо-мирно гріється на сонечку, та будь-якої миті готовий підскочити і випустити пазурі.

— Ви передивилися шпигунських фільмів, — я потерла зап'ястя, яке він досить сильно притиснув.

— Можеш звертатися на "ти", ми ж якоюсь мірою… хе-хе… близькі люди.

— Дякую, але не маю такого бажання, — відрізала я.

— Ну, як хочеш. Олег он, — він махнув рукою в напрямку дивана. Там лежала довгаста фігура, з головою накрита темно-червоним у клітинку пледом. — Ти вже тут сама розберешся. Речі його я розвісив у шафі, аби не виникало підозр, що він тут жив. Все, я пішов. Викличеш "швидку" хвилин через п'ятнадцять.

Я не слухала його. Швидко підійшла до дивана і скинула плед з Олегового обличчя. Таки це був не розіграш. Дивлячись на жовте, якесь зовсім чуже обличчя з загостреним носом і синцями під очима, я збагнула — Олега й справді більше немає.

І тут у мене таки запаморочилось в голові, перед очима попливли різнокольорові кола, і я зомліла.