Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

– А вона смілива, правда? – сказав Ієн. – Їй ще навіть нема двох місяців, її щойно забрали від мами й привезли в дивне місце до людей, яких ніколи не бачила, а вона вже розвідує територію.

Усе, чого Ієн хотів від цього маленького клубочка мокрої шерсті, – це стати членом сім’ї, подругою й компаньйонкою його батька до кінця своїх днів. Супроводжувати його під час візитів до хворих, лежати у нього в ногах вечорами, й захищати від самотності, старості й гіркоти. Більше нічого.

– Такі переваги маленького мозку, – сказав батько. – Вона живе моментом, а цей момент – приємний.

– Звучить більше як філософія, ніж як наслідок маленького мозку.

Батько на мить замислився.

– Може, й так.

Вона зустріла коника й не знала, що з цим робити. Атакувала – він відскочив; вона кинулася за ним, знову атакувала – він вистрибнув з-поміж її лап, вона перечепилася через них же й упала неакуратною каштановою купкою.

– Вона завжди падає на лівий бік, – сказав Ієн. – Ти це помітив? Може, в неї з лівого боку коротші ноги чи щось таке?

– Навряд чи, – відповів батько.

Вона знову підвелася й стрибала колами біля коника, який швидко повернувся її дражнити. Підскочила в повітрі, а тоді чимось захрумтіла.

– Що це було? – здивувався Ієн.

– Ага. Вона прудка.

– Жартуєш? Їй пощастило.

– Дурниці, – мовив батько. – Вона народжена для полювання – стане чудовою мисливською собакою. До речі, а де кролик?

– За будинком, у коробці.

– І вона достатньо міцна?

– Ага, – відповів Ієн. – Думаю, що так. Я ще раз на неї гляну, перш ніж ми зайдемо всередину.

Йому хотілося вічно сидіти там, на сходинці. Цілий день смажило, як у пеклі, але тепер спека спадала й повітря було таке важке, що сидиш, наче у ванні. Він подумки запитав себе, скільки ще разів сидітиме отак із батьком. Небагато.

Цуценя підстрибом підбігло до них. Батько простягнув руку, й воно лизнуло його великий палець, а тоді почало енергійно його жувати.

– Ой! – сказав він. – Ні-ні-ні, в тебе гострі зуби. – Він лагідно розтиснув її щелепи, витягнув великого пальця з її рота і поклав у свого. Вільною рукою пригладив її вушка, й вона захоплено його лизнула, а тоді пострибала геть.

З’явився старий містер Джонсон, шаркаючи ногами з-за рогу, сунучи в їхній бік.

– Сьогодні субота, – мовив Ієн, однак беззлобно. Його більше не зачіпало, як раніше, те, що люди експлуатували його батька. У процесі виправлення Джейкового бачення стосунків його батька з людьми в Струані він виправив і своє теж. Правда полягала в тому, що його батько хотів, щоб його експлуатували. Він потребував їх не менше, ніж вони потребували його, і це не припинялося в п’ятницю о п’ятій вечора.

– Він старий. Забуває.

– Як і всі інші мешканці міста, – сказав Ієн. – Ціле місто повне старих людей з поганою пам’яттю.

Старий дійшов до воріт і наполовину їх відчинив, але побачив цуценя й зупинився поспостерігати за ним.

– Собака, – сказав він за кілька хвилин.

– Вгадали з першого разу, містере Джонсон, – відповів Ієн.

– Сучка чи кобель?

– Сучка.

– Як назвете?

– Моллі.

Старий замислився.

– Хіба попередню звали не так само?

– Це традиція, Берте, – відповів лікар Крістоферсон. – Нам так подобається ця кличка, що ми вирішили знову нею скористатися.

– А-а, – мовив старий. Вони втрьох дивилися, як собача поводилося, як і годиться собачаті.

– Погано тримається на лапах, правда? – сказав старий.

– Вона ще маленька, – відповів лікар Крістоферсон. – Ви в такому віці теж погано трималися на ногах.

– Та я й тепер не дуже добре на них тримаюся, – мовив старий. – Проти цього чортового факту ніяк не заперечиш.

– Але й не дуже погано.

– Бачите знак на воротах, містере Джонсон? – запитав Ієн.

– Який знак?

– Той, що на воротах.

Старий опустив погляд додолу, скуто нахилився і глянув на знак.

– Що там написано?

– Там написано: «Будь ласка, зачиняйте ворота». Ми сподівалися, всі його побачать.

– Знаків ніхто не читає, – відповів старий. – Та й, хай там як, вона знайде, як утекти.

– Ми ретельно перевірили весь паркан, – мовив Ієн. – Ніде не знайшли такої дірки, щоб вона пролізла.

– Ставлю четвертак.

– Добре, – відказав Ієн. – Домовилися.

– Хай там як, – сказав старий, – тепер я не можу згадати, чого прийшов.

– Міхур? – припустив лікар Крістоферсон.

Старий подумав про це, а тоді похитав головою.

– Ні.

– Закреп? – запитав Ієн.

– Ні.

– Пальці ніг? – сказав Ієнів батько.

– Ні.

– Може, ви просто вийшли погуляти, – мовив Ієн. – Хороша погода.

– Ні, я чомусь прийшов.

– Серце знову стукає? – сказав лікар Крістоферсон.

– Ні.

– Пам’ять? – запитав Ієн. Його батько нахмурився на нього, але старого це розсмішило.

– Ха! – сказав він. – Ні, пам’ять бездоганна. – Він ще трохи подумав. – Може, я прийшов просто на огляд.

– Я вже вас оглядав, – відповів лікар Крістоферсон. – Ви в кращій формі, ніж я.

– А де Моллі? – сказав Ієн, раптом усвідомлюючи, що поруч її немає.

– Вона пішла за будинок, – відповів старий. – Напевно, викопала хід під парканом, уже забігла за багато миль звідси. З тебе четвертак.

Але доки вони розмовляли, Моллі прискоком прибігла з-за рогу будинку. Вона знайшла стару шкарпетку й люто її тріпала. Вони дивилися, як вона безжалісно метляє шкарпетку туди-сюди. Шкарпетка вилетіла з її щелеп і злетіла в повітря, а коли впала на землю, Моллі припала до землі й чекала, задихана й захоплена, сподіваючись, що вона заворушиться й знову можна буде її вбити.

– Цікаво, де вона знайшла шкарпетку, – сказав Ієн. Він не впізнав у ній жодну з батькових.

Наче почувши їх, Моллі знову на неї стрибнула, взяла в зуби, й гордо принесла й поклала в нього біля ніг. Лише тоді вони усвідомили, що то не шкарпетка.

– Збіса швидко, – згнітивши серце, сказав містер Джонсон. – Зловити кролика в її віці, хай навіть маленького. Збіса швидко.

*

– Ви двоє маєте ворушитися, – мовив містер Гарді. Був ранок понеділка, й він сказав Ієнові та Пітові прийти до школи, попри те, що в них уже почалися канікули. – Мусите заповнити заявки на вступ до університету зараз. На той час, коли надійдуть результати іспитів, уже може бути запізно. Я хочу, щоб ви прийшли сюди завтра зранку, ти, Крістоферсоне, о дев’ятій, ти, Корб’є, о дев’ятій тридцять, з готовими рішеннями й ручками в руках.

Вони поїхали на велосипедах у резервацію, пішли просто до пристані, сіли в «Королеву Мері», обпливли Безнадійний острівець й кинули якоря. Падав дощ, тихий, лагідний, всіюючи поверхню озера мільярдами крихітних