Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

— Ти залишив їх на озері?

— Ми посадили їх у човен з одним веслом і відтягли на середину озера. Поки вони допливли до берега, ми були вже далеко.

— Ви отримали наказ схопити вбивцю.

— Я не мав можливості арештувати все село, пане полковнику. У Бирті є своє чудовисько, і воно там залишатиметься, доки озеро не припинить викидати на берег різні речі. Усе є в рапорті.

— Розумію. Я читав. Щуряча Нора звинувачує вас у вбивстві одного й у доведенні до смерті іншого Щура. Це чарівник, якому пси перервали накладення закляття…

— Цей чарівник мав знати, що ми з моїми людьми перебуваємо всередині, але, незважаючи на це, він мав намір звільнити демона, використовуючи магію, яка порушує Великий Кодекс. Я на нього не скаржитимусь.

— Ідеться не лише про вбитих, але і про чари, які знищили демона. Питають, хто їх наклав, а я не знаю, що їм відповісти.

Кеннет ковтнув слину, кахикнув.

— І тому ви відсилаєте нас до Лав-Онеє? За тисячу миль на схід? Як я маю сказати про це моїм людям?

— Відколи командир повинен щось пояснювати солдатам?

— Я не пояснюю їм, пане полковнику. Але… Сила Варти в тому, що полки рекрутують із людей у радіусі кількадесяти миль від своєї садиби. Десять днів дороги. Майже в кожному селі та містечку мої вартівники мають когось із родичів чи приятелів. Завдяки цьому ми завжди знаємо, що чути під кожним каменем. Як я маю сказати їм, що їх знову буде покарано? І за що? Кинути їх на інший кінець Імперії — це як пересаджувати добре вкорінене дерево. Засохне, наче…

Полковник встав із-за столу й нахилився до вартівника.

— Я не потребую таких драматичних порівнянь, лейтенанте, — вицідив він. — Ми не в театрі. Я можу розпустити роту під приводом кари за невиконання наказу, викреслити її з реєстрів, а солдатів розділити поміж іншими загонами. Шосту роту, яку місцеві звуть Червоними Шістками і пишаються нею. От тільки це зламає мораль полку. Тож я відішлю вас туди, де вони не захочуть вас переслідувати.

— Хто?

— Щури. У нас також є свої джерела. Хтось у Норі розлючений, що ви їм усе зіпсували. І начебто не в перший раз. Кажуть, вони вже видали накази і під час найближчого патрулювання ви маєте… зникнути. Полягти в битві.

— Чому?

— Може, хтось дуже не любить програвати? Може, про вас надто багато починають говорити? Кожен полк має вислати на схід одну роту задля зміцнення тамтешніх гарнізонів, тож з Нового Ревендата піде Шоста. Ви не будете одним… деревом, хоча я раджу якомога швидше пустити коріння. Щось насувається.

Кеннет уперше глянув в очі командиру. Ані сліду насмішки.

— Нова війна з кочівниками?

— Можливо. Відсилаємо вас для того, щоб до неї не дійшло. Ці чари, які втримали демона… Це ті діти?

Плямка на стіні знову притягнула його погляд.

— Мені так здається, пане полковнику.

* * *

Човен колисався десь ярдах у двадцяти від берега, хоча з тим самим успіхом міг бути на другому боці озера. Хоча вітру не було, вода навколо нього наче танцювала від малих вирів, морщилася під дотиком невидимих ніг. Надмірна демонстрація. Як і червоні ікла та зачорнені очні ямки агера, що сидів перед ними.

— Ми знову зустрічаємося, — голос був тим самим: хрипким та неприємним. — Червоноволосий.

— Борегеде, — Кеннет присів біля берега, набрав води в долоню і плеснув на обличчя. — Мої розвідники не хотіли вірити власним очам. А їхні пальці аж свербіли на арбалетних скобах.

— Чому ж вони не стріляли?

— У них є родини.

Агер вишкірився в посмішці, схожій на свіжу рану.

— Мудрі.

— А ти? Учора ти переміг те, що пожерло чарівника. Навіщо?

— Повага до ворога, людино. Той демон міг перемогти хлопця, а тоді Щури зуміли б його схопити. Він не заслужив такої долі. Це стара обіцянка.

— Стара?

— З тих часів, коли небо подекуди мало колір сталі, зірки змінювали свої місця, а кров наших батьків всоталася в одну землю.

Ми спільно билися за світ, людино.

Лейтенант встав, витер долоню об плащ.

— Це не відповідь.

— Я пам’ятаю, — голос шамана стихнув. — Пам’ятаю спогади духів. Те, що було заховане в рукавичках, не прибуло сюди, аби вбивати. Ту істоту використали як зброю, але вона билася не тому, що їй це було приємно, давало славу чи зиск. Ми шанували тих, хто користався рукавичками. І краще, щоб вони не потрапили в щурячі, хе-хе, лапки.

— Вони все одно його впіймають. Тут скоро буде тісно від Щурів.

Борегед похитав головою в дуже людському жесті.

— Він помирає, людино. Тіло хлопця не є… відповідним. Він майже нічого не п’є і взагалі не їсть. Лише сестра ще тримає його при житті. Точніше… спогади про неї. Розум дитини й того, що було поміщено в рукавички, решток потужного воїна, геть перемішалися, але якась частина — пам’ятає. Про батька, матір, сестру. Але цього не вистачить, бо від нього вже залишилася лише тінь людини.

— Тоді що? Отак стрибатимуть ще кілька днів: брат та напівбожевільна сестра, а потім він помре? Кожен, хто надягає рукавички…

— Ні. Цього разу вони помруть обоє, вони надто тісно поєдналися, їхні душі переплелися — те, що від них залишилося, вже стало одним. Тож коли помре тіло, загинуть вони обидві. А тоді помре і друга дитина. Ні, не озирайся. Ти їх не спіймаєш, та й по дорозі до Дому Сну ту малу вже чекають два духи: чоловік із мокрим волоссям та жінка зі шрамом на шиї. Даю тобі слово шамана. Я бачив.

— А він?

— Він відійде туди, куди відходили всі, хто носив рукавички. Поза Морок.

— І все? Кінець?

Посмішка агера могла б перелякати навіть атакуючого дракона.

— Нічого не закінчується, людино. Не можна кинути камінь у воду і сказати: стоп, хвиля далі не піде. От побачиш. Це не повинно було статися. Ніколи. Ти навіть не знаєш, що саме побачив, і дякуй своїм богам, бо інакше ти кинувся б на меч, — Борегед раптом вишкірився ще ширше. — І знову я замість того, щоб тебе вбити, балакаю.

Кеннет повернув йому усмішку.

— Може, тому що десятеро моїх людей сидять отам, між камінням, і ціляться в тебе з арбалетів?

— Може. А може, тому що в хаті ти не намагався розпанахати тих дітей навпіл. Хтозна? Як матиму щастя, вб’ю