Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Привіт, ти, дурний сучий синку! — вигукнув він, виказуючи вимовою якісь суто німецькі голосівки.

Я мало не випустив велосипеда з рук. Таж я бачив цей профіль, викарбуваний на старих монетах, коли мені було ще дванадцять. Цей чолов’яга є або воскреслим Цезарем, або якимось верховним німецьким понтифіком періоду Священної Римської імперії. Серце мені так закалатало, аж вибило все повітря з легень.

— Ти що, язика проковтнув? — крикнув водій. — Скажи щось!

— Привіт, — почув я власні слова. — Ти, сам дурний-клятющий сучий сину! Ти ж Фріц Вонґ, чи не так? Народжений у Шанхаї від батька-китайця й матері-австріячки, а вихований у Гонконгу, Бомбеї, Лондоні та в доброму десятку німецьких міст. Хлопчик на побігеньках, потім закрійник, потім сценарист, далі кінематографіст при ОФА,[43] потім — керівник усієї світової кіномережі. Фріц Вонґ, великий режисер, що створив великий німий фільм «Закляття Кавальканті». Той хлопець, що владарював над голлівудськими кінокартинами від 1925-го до 1927-го, і кого викинули за ту сцену в фільмі, де ти зрежисерував сам себе як прусського генерала, що вдихає пахощі спідньої білизни Ґерти Фрьоліх. Той міжнародний режисер, що залетів до Берліна, а потім утік звідти від Гітлера, режисер «Шаленого кохання», «Делірію», «На Місяць і назад»…

На кожен названий фільм його голова оберталася до мене на дюйм, а рот йому все дужче кривила якась гумористично-сатирична посмішка. А монокль заблискотів морзянкою.

Сховане за моноклем, його східне око ледь мерехтіло. Спочатку я був подумав, що його ліве око — то Пекін, а праве — Берлін, але помилився. Саме Схід фокусувався за монокляним побільшенням. Його чоло й щоки височіли твердинею тевтонської зарозумілості, вибудованої на двотисячолітнє панування або ж до розірвання контракту.

— І як же це ви мене обізвали? — вкрай чемно поцікавився він.

— А так, як ви обізвали мене, — ледь промимрив я. — Дурним-клятющим, — уже пошепки, — сучим сином.

Він кивнув головою. Усміхнувся. І широко розчахнув двері автівки.

— Залазь!

— Але ж ми з вами…

— …не знайомі? Невже ти гадаєш, ніби я гасаю скрізь, аби тільки підвозити всіляких без’язиких віслюків-велосипедистів? Гадаєш, я не бачив, як ти підпираєш одвірки по всій студії, удаючи з себе Білого Кролика на прийомі в комісара поліції? А ти ж є отой, — тут він клац пальцями, — байстрюк Едґара Райса Барроуза й «Полководця з Марса»… позашлюбний нащадок Г. Дж. Веллса, правнук Жуля Верна! Клади сюди свого велика! Ми спізнюємось!

Я запхав велосипед у багажник і тільки впав на сидіння, як ми вже помчали — на швидкості п’ятдесят миль за годину.

— Хто його знає! — прокричав Фріц Вонґ крізь хмару вихлипів. — Ми з тобою обидва несповна розуму, гаруючи там, де гаруємо. Але ти щасливчик, бо це все тобі ще подобається.

— А вам — ні? — запитав я.

— Спаси й укріпи! — пробурмотів він. — Так!

Я не міг відвести очей від Фріца Вонґа, як він, перехилившись над кермом, підставляє вітрові своє обличчя.

— Такого пришелепкуватого дитяти, як оце ти, я ще зроду не бачив! — прокричав він. — Ти що, хочеш, аби тебе переїхали? Що з тобою не так? Досі не навчився водити автівку? І що то за велик у тебе? Перший у житті сценарій шкрябаєш чи що? Як це ти скотився до такої милостини? Чом не зачитуєшся Томасом Манном чи Ґьоте?

— Томас Манн і Ґьоте, — спокійно відказав я, — і на копійку не написали б сценарію. От «Смерть у Венеції» — то напевне. «Фауст»? Побийтесь об заклад, але ніц не вийде. Щоб потягло на добрий сценарій? Чи на новелу, от як у мене, візьміть хоч котру з них: сісти на Місяць, та так, щоб вам повірилось? До дідька лисого! Ні! А як це ви водите машину з отим моноклем?

— Не твоє собаче діло! Наосліп воно краще. Як почнеш надто пильно придивлятись до водія, то й сам так заведешся, що захочеш негайно його одколошматити. А покажи-но мені своє обличчя. Ти до мене ставишся схвально?

— Як на мене, ви кумедний тип!

— Господи! Либонь, ти приймеш за Святе Письмо все, що тільки скаже Великий Вонґ! Ну, і як же це воно виходить у тебе, що до водіння машини ніяк не доходить?

Обидва ми перекрикували вітер, що забивав нам очі й роти.

— Письменники не годні стягтися на машину! А ще я бачив, як п’ятеро загинуло, коли мені було п’ятнадцять. Машина розчахнулася об телефонний стовп, а їх на шматки порозривало.

Фріц скоса зиркнув, як я зблід від самого того спомину.

— То було на війну схоже, еге ж? Ну, не такий ти вже й тупень. Чув я, тобі підкинули новий проект у Роя Гольдстрома? Спецефекти? Блискуче. Не знаю, що тут і припустити.

— Та ми з ним друзі ще зі шкільної парти. Я часто спостерігав, як він конструює своїх міні-динозаврів у гаражі. Тоді ми умовилися: виростемо й разом складатимемо страховиськ.

— Та ні! — ревнув Фріц Вонґ супроти вітру. — Насправді це ти на монстрів працюєш. Менні Ляйбер? Ха! Монстр Гіла вимріяв собі павука! Але пильнуй! Попереду бродячий звіринець!

І він кивнув головою на юрбу мисливців на автографи, яка заполонила хідник по той бік вулиці, навпроти студійних воріт.

Глянув я туди, і душа моя враз шу-у з тіла — та до них! Це ж 1934-й рік, і я затересувався до жадібної юрби, що вимахує блокнотами й авторучками, гасає довкола вечірніх прем’єр під «сонячними» прожекторами, чи женеться за Марлен Дітріх до її костюмерної, чи переслідує Кері Ґранта п’ятничного вечора перед боксерським поєдинком на Ліджен-Стедіум, чигає попід ресторанами на Джин Гарлоу, аби отримати ще один тригодинний підобідок, а чи на Клодетту Кольбер, аби вона вийшла, сміючись, опівночі…

Очі мої заковзали по тій шаленій юрбі, і я знов уздрів і бульдога, й пекінеса, і бліді, короткозорі обличчя загублених у минулому безіменних друзів, що чекають не дочекаються перед величним, виконаним у стилі іспанського музею Прадо, фасадом «Максимусу», де вигадливо сплетені залізні ворота — тридцять футів заввишки — ось-ось відчиняться та й загрюкнуться, аж задзвенить-загуде, за кимсь неймовірно препрославленим. Угледів я і самого себе в тому гнізді роззявленоротих голоднющих птахів, що вичікують, аби їх підгодували короткою зустріччю-перестріччю, світлинами зі спалахом магнію, чорнильно підавтографованими блокнотами. А коли в пам’яті моїй щезло сонце й зійшов місяць, побачив, як я на роликах кіть-кіть дев’ять миль до себе додому, по спустілих хідниках, мріючи, як одного чудового дня стану найславетнішим у всьому світі письменником чи