Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

— Недуги мають приходити нагло, — сказав він, — як ото бубонна чума.

— Я ніколи не бралася лікувати пацієнтів з бубонною чумою, — самовдоволено відповіла міс Гапґуд.

Еммет подивився на неї.

— Ніколи?..

Монсен вирішив знову взятися до черевиків, але медсестра вже стояла навколішки й уміло маніпулювала з шнурками, немовби бавилася в «ниточку». У миті, коли з такою самою вправністю медсестра допомагала зняти піджака, пацієнтові згадалась імпровізована гамівна сорочка, яку він колись бачив на оскаженілому портовому вантажнику.

— Зі штанами я сам впораюся, — запропонував він.

На те міс Гапґуд податливо перейшла на той бік ліжка, попутно зачепивши латунний камінний екран. Той, тричі гучно торохнувши, розпластався на підлозі.

— Усе гаразд, — квапливо сказав Еммет. — Піжама у валізі. Я ще не все встиг розпакувати.

Після пошуків міс Гапґуд вручила йому парадну сорочку і вельветові штани. На щастя, Еммет зауважив блиск запонок ще перед тим, як опинився в цій сорочці.

Коли він, нарешті, ліг у постіль, ковтнувши дві таблетки й засунувши в рот термометра, медсестра, дивлячись у дзеркало й чешучи пацієнтовим гребінцем своє ідеально сплутане волосся, мовила:

— Гарні речі маєте… Останнім часом я працювала в таких домівках, де на речі навіть плюнути бридко. Ото й попросила доктора Кардіффа добрати мені справжнього джентльмена. Я ж бо й сама леді.

Вона підійшла до вікна й окинула зором ранній врожай долини Сан-Фернандо.

— Гадаєте, Карлос Дейвіс має намір одружитися з Марією Томас? Ані не пробуйте відповісти, поки я не вийняла термометра.

Але Еммет, уже без термометра в роті, сидів у ліжку.

— Ви мені нагадали… Я ж мав намір лягти спати аж після відвідин міс Голлідей.

— Я дала вам дві снодійні таблетки, містере Мом.

Він звісив ноги з ліжка.

— А чи не дали б ви мені блювотного чи ще чогось? Щоб я позбувся цих таблеток. Якби так солоної води принести…

— І викликати у вас спазми?! — вигукнула міс Гапґуд. — У вас, хворого на серце!

— Замовте тоді гарячу каву й видобудьте з валізи шовковий халат. Наступною забутою річчю стане моє ім’я.

Монсен не хотів докоряти, та й міс Гапґуд не образилася. Вона просто похитала головою, сіла й зробила рукою такий жест, наче грала гаму на фортепіано.

— Гаразд, я спатиму, — розпачливо вирішив Еммет. — Напевно, міс Голлідей буде тут аж за кілька годин. Розбудіть мене тоді, будь ласка.

— Вам не можна спати в такій позі.

— Я завжди засинаю, лежачи на лікті.

Медсестра поклала його горілиць — найспритнішим рухом за весь час їхнього знайомства.

II

Коли Монсен прокинувся, надворі панувала пітьма, а в кімнаті світила тільки маленька лампочка, затінена рушником. Міс Гапґуд не було на місці; його очі призвичаїлися до факту, що в м’якому кріслі сидить інша жінка в білому — з того самого поріддя гігантів, що й доктор Кардіфф. Глянувши на свого наручного годинника, він виявив, що вже пів до одинадцятої. Тим часом прокинулася леді й повідомила Еммета, що вона його нічна медсестра — місіс Юїнґ.

— Чи були відвідувачі? — спитав він.

— Міс Голлідей. Вона сказала, що постарається зайти завтра. Я застерегла, що вас не можна турбувати.

Поки Еммет мовчки сумував, місіс Юїнґ звелася й випливла в передпокій. Було чути розмову за дверима.

— Хто там? — спитав він.

— Ваша секретарка, містере Монсен, — відповів захеканий голос.

— Що ви тут робите в таку пору?

Дві жінки — одна велетенська, а друга звичайна собі, але на тлі співрозмовниці позірно зменшена до тендітності — загородили двері. Слабка жовта лампочка в передпокої досі висвітлювала усмішку міс Трейнор — покаянну, трохи пустотливу. Секретарка видавалася певною в тому, що Еммет не буде надто суворий.

— Правду кажучи, містере Монсен, — відверто сказала місіс Юїнґ, — я не знала, що ви за чоловік, поки ви спали. А коли виявилося, що служниця кудись вийшла, я попросила цю… цю… секретарку, щоб залишалася тут, поки ви не пробудитеся.

Емметові очі не зовсім пристосувалися до тьмяного освітлення як у спальні, так і в передпокої, але він міг поклястися, що якоїсь миті міс Трейнор підморгнула йому.

— То, може, ви дозволите їй зараз піти додому, — сказав він.

— На добраніч, місіс Юїнґ, — озвалася секретарка. — Сподіваюся, що у вас буде приємна ніч, містере Монсен.

Коли стих звук її кроків на сходах, Еммет запитав:

— Якого чоловіка ви сподівалися застати в моїй особі?

— Не знаю.

— Ви не говорили з доктором Кардіффом?

— Ні. У мене були тільки нотатки медсестри про лікування, і деякі з них не вдалося прочитати, але в мене великий досвід роботи з алкоголіками та наркоманами.

Еммет уже цілком прокинувся, мав ясну голову, але сприйняв ці останні слова хіба що як натяк на кілька оповідань Бута Таркінґгтона[227] про торговця антикваріатом.

— Наркомани — вам, миряни[228], — мимохідь мовила місіс Юїнґ.

Вони глянули одне на одного. Еммет подумки відтворив її минуле й пустив хвилю співчуття до беззахисних п’яниць та жертв наркотиків, яких ця медсестра, мабуть, прищикувала, наче комарів.

Еммета брав сміх, але згадалася засторога лікаря Кардіффа про те, що не можна сміятися на повні груди, бо від цього перенапружується діафрагма. Тому довелось обмежитися зауваженням:

— Я готував опій разом із молоком та грінками[229]. Ну, а спиртне… Єдине, чого я шкодую, то це те, що не наліг на нього торік, коли ми мусили вкидати таблетки в питну воду. А якщо не можете прочитати нотатки, то зателефонуйте докторові Кардіффу.

Еммет ввічливо докинув:

— Знаєте, міс Трейнор працює в денний час. Ви б не хотіли допомагати їй друкувати?

Місіс Юїнґ рішуче змінила тему.

— Чи візьмемо ми ванну?

— Сьогодні я вже викупався у ванні. Чи піднялась у мене температура за цей день? Мабуть, міс Гапґуд записала ці зміни.

— Вам, містере Монсен, доведеться самому поставити ці запитання докторові Кардіффу.

Еммет нічого не міг вдіяти. Він зробив висновок, що сам завинив, піддавшись роздратуванню, тож тепер настала його черга змінити тему.

— Місіс Юїнґ, у мене є ліки, які я дістав у Мельбурні[230]. Зазвичай вони збивають лихоманку. Я забув сказати докторові Кардіффу, що вони виготовлені з якоїсь субтропічної трави. Ви знайдете їх у цьому медичному наборі, який Марґерілла поклала в шафу в коридорі.

— Вона вийшла на весь вечір, містере Монсен. Я дам вам інший засіб.

— Ні… Ви можете знайти цей набір… у футлярі з бурої шкіри… а ті ліки — в зелених капсулах.

— Я ніяк не можу вам дати медикаменти без дозволу лікаря.

— Знайдіть їх, зателефонуйте лікареві