Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Необхідне зло, Абір Мукерджі 📚 - Українською

Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Необхідне зло" автора Абір Мукерджі. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 82
Перейти на сторінку:
з нами своїми припущеннями,— відповів я.— Хотілося б запитати у вас.

Він похитав головою.

— Не можу назвати жодного імені.

— Я так розумію, ви повернетесь у Самбалпур?

Сикх подивився у вікно і повільно кивнув.

— Я отримав такий наказ.— Тоді повернувся до мене: — Я мушу відповісти за те, що не виконав свого обов’язку перед ювраджем.

— Капітане Віндегем, сподіваюся, ви розумієте, що ми обидва маємо термінові справи,— втрутився диван.— Якщо ви більше нічого...

— Мені б хотілося оглянути кімнату принца, якщо можна.

Диван поглянув на мене так, ніби я був божевільним.

— Про це й мови бути не може,— рішуче заявив він.

Не так уже й часто індієць наважується відхилити прохання британського офіцера поліції, і я не мав часу гратися в ігри.

— Якщо вам так більше сподобається, містере Даве, я повернуся за годину з двома ордерами,— повідомив я.— Один дасть мені право перевернути все в номері догори дриґом, інший — заарештувати вас за опір слідству.

— Робіть, що вважаєте за потрібне, капітане,— відповів він офіційним тоном.— Але я попереджаю, що по-перше, ви дізнаєтеся, що ці апартаменти є суверенною територією Самбалпура. Що ж до мого арешту, раджу спочатку поговорити з віце-королем, а вже тоді вживати заходів, які можуть мати сумні наслідки для вашої кар’єри.

Чотири

айже дев’ята вечора. Я сидів на стільці на веранді й перебирав події дня за допомогою пляшки віскі «Гленфарлкас». Не Здавайся сидів поруч, витріщався в темряву вулиці й непогано вдавав із себе монашку-кармелітку.

Сагиб винаймає квартиру разом із індійцем — дехто вважає це поганим спектаклем. Інші — проявом ексцентричності. Та мені байдуже, що вони там собі міркують. Не Здавайся дивився на світ з оптимізмом, який я вже втратив, ще й зі східною мудрістю, яка кидала виклик моєму англійському, часто упередженому погляду. Його присутність була мені тільки на користь, а ті, кому це не до вподоби, нехай забираються під три чорти.

— Про що думаєте? — запитав я його.

— Про Аді Сая,— відповів він,— і про те, що не можна обдурити долю.

— Вважаєте, що йому судилося бути вбитим сьогодні?

— Про це сказали йому зірки, і такою була його доля. Ніхто і ніщо не могло цього змінити.

Такий собі індуїстський погляд на світ.

— Повідомили б ви про це лорду Таггарту,— зітхнув я,— то не довелося б нам вислуховувати всю ту лайку.

— Я серйозно,— відповів він.— Схоже, доля переслідувала його від Самбалпура до самої Калькутти.

Не знаю, як там доля, а от нападник мав змогу доїхати за ним і до Калькутти. Я ковтнув віскі.

— Як вважаєте, звідки вбивця знав, де напасти?

— Тобто, сер?

— Звідки він знав, що ми поїдемо через Майдан? Ми самі не знали, що оберемо цей маршрут. І опинилися там лише тому, що дорога навпростець до Чоурінґхі була закрита. Звідки вбивця знав, що потрібно чекати в кінці Майо-роуд?

Не Здавайся повернувся до мене, пожвавившись.

— Ви ж не вважаєте...

Він зупинився на половині фрази.

— Що полковник Арора брав участь у змові?

— Саме він обирав маршрут. Він міг заплатити нападнику.

— Не думаю,— похитав я головою.— Судячи зі звуку, полковник отримав такого удару, що йому взагалі пощастило залишитися живим.

— Звідки ж він тоді знав, що ми поїдемо по Майо-роуд? — запитав Не Здавайся.

— Можливо, було кілька вбивць, вони перекрили всі маршрути,— зауважив я.— Терористи й раніше так робили.

Не встиг я розвинути думку, як у двері постукали. Я почув, як десь за спиною Сандеш, наш слуга, босоніж почалапав до передпокою. Двері відчинились, і в мене аж шлунок зсудомило, коли я впізнав голос гості. Давно я його не чув, а стосунки наші були складними, м’яко кажучи, тож навіть зараз мене немов струменем ударило.

Я поставив віскі на стіл, глибоко вдихнув і повернувся до вітальні, куди Сандеш уже заводив гостю.

На ній була чорна шовкова сукня й оксамитка з діамантом по центру, і, як на мене, вона була найкрасивішою жінкою в усій Бенгалії.

— Міс Ґрант,— привітавсь я.— Приємна несподіванка.

Так воно й було.

Ми познайомилися, коли я розслідував смерть її колишнього працедавця. Деякий час навіть були близькими. Та трапилося непорозуміння, яке все зіпсувало. Хоча я її в цьому не звинувачую: гадаю, більшість жінок покинули б чоловіка, який звинуватив їх у співучасті в убивстві. Авжеж, я спробував пояснити, що офіційно я її ні в чому не звинувачував; але доволі важко відродити стосунки, посилаючись на офіційність.

Не скажу, щоб їй усе те зашкодило; вона вийшла з води вся в пахощах троянд чи то, ба, якихось дорогих парфумів, якими пахла зараз. На справі вона заробила грошенят і вклала їх у акції джутової компанії, і, за чутками, якщо вірити, мала сякий-такий статок. Тут вона повелася мудро. У будь-якому разі, мудріше за мене.

Гроші пішли їй на користь. І не лише тому, що дозволяли одягатися так елегантно, як вона на те заслуговувала; вони також дозволили вивести пляму, позбутися якої не допомогли ані гарненька зовнішність, ані шарм: наявність індійської крові. Щоправда, я не дуже переймався тим, що вона англо-індійка.

Я вказав на канапу.

— Кілька днів тому Не Здавайся саме скаржився, що давненько ми вас не бачили,— збрехав я. Не вперше я його підставляю, та нехай це вважатиметься невід’ємною частиною його навчання. Урешті-решт, добрий детектив мусить міркувати швидко.— Про вовка промовка...— вказав я на сержанта, який заходив до кімнати.

— Так, міс Ґрант. Чи-истісінька правда... Днів зо два тому,— пробелькотів він від порога.

— Чи можу я запропонувати вам випити? — запитав я.— Боюсь, вибір невеликий. Маємо віскі, і ще джин десь був. Ми з Не Здавайся його не дуже жалуємо, але чомусь закінчується він швидко. Дивина та й годі, адже панянки до нас не часто навідуються... якщо не брати до уваги економку, а вона присягається, що навіть не торкається цього напою. Є в мене підозри, що вона не байдужа до шампанського. Як, гадаю, і ви,— закінчив я, вказавши на оксамитку з діамантом у неї на шиї.

— Віскі мене влаштує,— сказала вона і повернулася до Сандеша.— Ек чота пег.

— І мені, Сандеше,— додав я,— подвійний. Будете щось, Не Здавайся?

— Ні,— відповів він, так і не переступивши порога.

Сандеш кивнув і пішов до

1 ... 7 8 9 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідне зло, Абір Мукерджі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Необхідне зло, Абір Мукерджі"