Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

– Навіть так, – здивовано протягнула я. – Ну що ж, давай подумаємо.

Я вперше оцінююче глянула на зовнішність свого духа-хранителя. Білий кіт із тонкою чорною смужкою від голови до кінчика хвоста і різнокольоровими очима: одне було світло-блакитним, а друге – яскраво-жовтим. У мене була знайома, любителька рідкісних порід котів, і в неї був схожий вихованець породи као-мані. Мій відрізнявся лише цим тонким «гребнем» на спині. Тож довго над ім'ям я не думала і твердо заявила:

– Будеш у мене Као.

– Као? – не дуже задоволено перепитав кіт.

– Ага. А надумаєш упиратися – назву Маня.

– Мені подобається Као, – швидко закивав головою хранитель.

– А тепер повернемося до того, що мені не подобається, – буркнула я, піднімаючись на ноги і прямуючи до великого дзеркала в центрі кімнати. – Ну що це таке.

– Це твоє волосся, – незворушно повідомив Као, спостерігаючи, як я невдоволено підняла пасмо.

– Так, але чому воно біле?

– А-а-а, ти про це. Так діє зцілювальна магія: усе повертається до первозданного вигляду, – урочисто заявив кіт, і глузливо додав: – Навіть твій натуральний колір волосся.

Клята магія. Я готова була знову стати невинною дівою, але моє волосся. За що? Я так довго намагалася перетворити свій блонд на темний каштан, а тепер завдяки одному ритуалу я знову «світленька». Так, мені не подобається мій натуральний колір, бо з темним волоссям моя миловидна зовнішність хоч трохи притуплялася, і я була схожа на солідну леді, а не на гарненьку ляльку. І нехай би це був платиновий блонд, так ні, він золотавий, як у бісової Рапунцель!

– Не засмучуйся, – підбадьорливо почав Као. – Так ти теж красива.

– Ти що думки читаєш?

– Ми з тобою взагалі-то в якомусь сенсі одне ціле. Тож так, я знаю, про що ти думаєш, що відчуваєш, знаю все твоє минуле. У цьому й суть хранителя.

– Чудово, – буркнула я. – Може, ти тоді скажеш, що будемо робити? Коли повернеться цей Ігеліус? У мене, здається, було заплановане весілля.

– Не думаю, що Ігеліус вшанує тебе своєю королівською присутністю, – фиркнув Као.

– Чому це?

– Уся інформація роду тепер є в мене, за потреби я зможу тобі її передати. А в іншому, навіщо вам бачитися?

– У короля якісь проблеми особисто зі мною? Чому я йому не подобаюся?

– Справа не в тобі. Адже він нещодавно втратив свою дочку.

– А що з нею сталося, – чомусь пошепки запитала я.

Якийсь час Као мовчав, і я думала, він не відповість, але кіт таки заговорив:

– Принцеса не хотіла виходити заміж за Повелителя. Не просто не хотіла, вона боялася цього.

– Ваш Повелитель погана людина?

– Ні, – поспішно відповів Као. – Точніше вона боялася не його самого, а тих змін, що довелося б пережити. Вона була дуже прив'язана до дому, до близьких і боялася навколишнього світу. Тут важливо зрозуміти, і ти це ще відчуєш, один із дарів котячого хранителя – потужна емпатія. Селіна була більш чутливою, ніж усі колишні еміри роду, і це ускладнювало їй життя. Вона уникала чужих людей, бо боялася побачити злобу, жорстокість, жадібність та інші людські пороки. І коли вона дізналася, що її батько уклав договірний шлюб із чоловіком, який її не кохає, та й до того ж їй доведеться покинути дім і вирушити у світ, сповнений інтриг і зрад, Селіна не змогла з цим змиритися.

– Тільки не кажи, що вона... – я запнулася.

– Вона скоїла самогубство.

У мені змішалися почуття смутку за долю молодої дівчини й обурення на її батька. Як він міг довести до такого свою дитину? Як міг поставити свій престол і добробут королівства вище за життя дочки?

– Він думав, що Селіна розуміла важливість ситуації, – тихо відгукнувся Као. – А вона боялася розчарувати батька і сказати про свої страхи.

– Я цього не зрозумію. Позбавити себе життя, бо боялася виходити заміж за одного чоловіка і зізнатися в цьому іншому, – роздратовано висловилася я, а трохи подумавши, додала: – У неї ж теж був свій хранитель. Чому не зупинив її, не допоміг?

– Ми не можемо впливати на вчинки і думки наших емірів. Духи-хранителі створені з частки вашої душі, тож прагнуть того ж, що і ви та допомагають у цьому.

Я стомлено потерла перенісся. Ця тема так розбила мене, що навіть ті невеликі залишки сили покинули організм.

– Тобі б ще відпочити, – сказав хранитель.

Усе, що я змогла, – це кивнути й завалитися на ліжко, в секунду засинаючи.

Прокинулася я від тихого стуку в двері. Я не встигла навіть очі розліпити, а в кімнату вже зайшли. На щастя, це виявився Бальтимор. У лапах він ніс тацю з їжею. Поки я вставала з ліжка, хранитель Ігеліуса вже опинився біля моїх ніг.

– Ось, це тобі, – він простягнув мені підвіску у вигляді котячої лапки на чорному камені.

– Що це?

– Амулет роду, – я не зрозуміла, для чого він, але Бальтимор не збирався пояснювати. – Будь готова, за годину ти залишаєш замок.