Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

— Сподіваюсь побачити вас ще, але сподіваюсь також, що ви зміните свої погляди, мій дорогий мсьє П'єр, — сказала вона.

Коли вона сказала йому це, він нічого не відповів, тільки нахилився і показав усім ще раз свою усмішку, яка нічого не говорила, хіба лише ось що: «Погляди поглядами, а ви бачите, який я добрий і славний хлопець». І всі, й Анна Павлівна, мимоволі відчули це.

Князь Андрій вийшов до передпокою, і, підставивши плечі лакеєві, що накидав на нього плащ, байдуже прислухався до балачки своєї дружини з князем Іполитом, який теж вийшов до передпокою. Князь Іполит стояв біля гарненької вагітної княгині і невпинно дивився просто на неї в лорнет.

— Ідіть, Annette, ви застудитесь, — казала маленька княгиня, прощаючись з Анною Павлівною. — C'est arrêté[95], — додала вона тихо.

Анна Павлівна уже встигла переговорити з Лізою про сватання, яке вона затівала між Анатолем та зовицею маленької княгині.

— Я сподіваюсь на вас, любий друже, — сказала Анна Павлівна теж тихо, — ви напишете їй і скажете мені, comment le père envisagera la chose. Au revoir [96], — і вона пішла з передпокою.

Князь Іполит підійшов до маленької княгині і, нахиляючи близько до неї своє обличчя, став напівпошепки щось говорити їй.

Два лакеї, один княгинин, другий його, дожидаючись, коли вони кінчать розмову, стояли з шаллю і рединготом і слухали їх, незрозумілу їм, французьку розмову з такими обличчями, неначе вони розуміли, що говориться, але не хотіли показувати цього. Княгиня, як завжди, говорила усміхаючись і слухала сміючись.

— Я дуже радий, що не поїхав до посланника, — казав князь Іполит: — нудьга… Чудовий вечір, правда ж, чудовий?

— Кажуть, що бал буде дуже гарний, — відповіла княгиня, піднімаючи з вусиками губку. — Усі вродливі жінки вищого світу будуть там.

— Не всі, бо вас там не буде; не всі, — сказав князь Іполит, радісно сміючись, і, схопивши шаль у лакея, навіть штовхнув його і став надівати її на княгиню. Від незграбності чи навмисно (ніхто б не міг розібрати цього) він довго не опускав рук, коли шаль уже була надіта, і наче обіймав молоду жінку.

Вона граціозно, але все усміхаючись, відхилилася, повернулась і глянула на чоловіка. У князя Андрія очі були заплющені, таким він здавався втомленим і сонним.

— Ви готові? — спитав він дружину, обминаючи її поглядом.

Князь Іполит квапливо одягнув свій редингот, що був у нього, по-новому, довший як до п'ят, і, плутаючись у ньому, побіг на ганок за княгинею, яку лакей підсаджував у карету.

— Princesse, au revoir[97], — кричав він, плутаючись язиком так само, як і ногами.

Княгиня, підбираючи сукню, сідала в темряві карети; чоловік її поправляв шаблю; князь Іполит, під приводом прислужування, заважав усім.

— Дозвольте, добродію, — сухо-неприємно звернувся князь Андрій по-російському до князя Іполита, який заважав йому, пройти.

— Я тебе чекаю, П'єр, — привітно й ніжно промовив той самий голос князя Андрія.

Форейтор рушив, і карета загуркотіла колесами. Князь Іполит сміявся уривчасто, стоячи на ганку й чекаючи віконта, якого він обіцяв одвезти додому.

— Eh bien, mon cher, votre petite princesse est très bien, très bien, — сказав віконт, сівши в карету з Іполитом. — Mais très bien. — Він поцілував кінчики своїх пальців. — Et tout-à-fait française[98].

Іполит, пирхнувши, засміявся.

— Et savez-vous que vous êtes terrible avec votre petit air innocent, — говорив далі віконт. — Je plains le pauvre mari, ce petit officier, qui se donne des airs de prince régnant[99].

Іполит знову пирхнув і крізь сміх промовив:

— Et vous disiez, que les dames russes ne valaient pas les dames françaises. Il faut savoir s'y prendre[100].

П'єр, приїхавши раніш, пройшов, як своя людина, до кабінету князя Андрія і зараз же, за звичкою, ліг на диван, узяв з полички першу-ліпшу книгу (це були Записки Цезаря) і почав, спершись на лікті, читати її з середини.

— Що ти зробив з m-lle Шерер? Вона тепер зовсім занедужає, — сказав князь Андрій, входячи до кабінету і потираючи маленькі, білі ручки.

П'єр повернувся всім тілом, так що диван заскрипів, обернув жваве обличчя до князя Андрія, усміхнувся й махнув рукою.

— Ні, цей абат дуже цікавий, та тільки не так розуміє справу… На мою думку, вічний мир можливий, але я не вмію цього висловити… Та тільки не політичною рівновагою…

Князь Андрій не цікавився, видно, цими абстрактними розмовами.

— Не можна, mon cher[101], скрізь говорити все, що тільки думаєш. Ну, що ж, ти зважився, нарешті, на що-небудь? Кавалергардом ти будеш чи дипломатом? — спитав князь Андрій по хвилинній мовчанці.

П'єр сів на диван, підібравши під себе ноги.

— Можете собі уявити, я все ще не знаю. Ні те, ні це мені не подобається.

— Але ж треба на що-небудь зважитися? Батько твій чекає.

П'єра десятирічним хлопчиком було послано з гувернером-абатом за кордон, де він пробув до двадцяти років. Коли він повернувся в Москву, батько відпустив абата і сказав молодикові: «Тепер ти їдь до Петербурга, роздивись і вибирай. Я на все згоден. Ось тобі лист до князя Василя і ось тобі гроші. Пиши про все, я тобі в усьому поміч». П'єр уже три місяці вибирав кар'єру і нічого не робив. Про це вибирання і казав йому князь Андрій. П'єр потер собі лоба.

— Але він масоном повинен бути, — сказав він, маючи на увазі абата, якого бачив на вечорі.

— Все це дурниці, — зупинив його знову князь Андрій, — поговоримо краще про діло. Був ти у кінній гвардії?..

— Ні, не був, але ось що мені спало на думку, і я хотів вам сказати. Тепер війна проти Наполеона. Якби це була війна за свободу, я б зрозумів, я б перший вступив на військову службу; але допомагати Англії та Австрії проти найвеличнішої людини в світі… це негоже…

Князь Андрій тільки знизав плечима на дитячі П'єрові слова. Він зробив вигляд, що на такі дурниці не можна відповідати; але й справді на це наївне запитання трудно було відповісти що-небудь інше, ніж те, що відповів князь Андрій.

— Якби всі воювали тільки за своїми переконаннями, війни не було б, — сказав він.