Читати книгу - "За сестрою, Андрій Якович Чайковський"

Татарин пiдкрадався до обозу, як кiт. Вiн, ще як сидiв на конi, бачив, що козаки спали як мертвi, що сонце пекло їм голови, i знав добре, що чоловiк, сплячи на сонцi, має важкий сон, наче б зачадiв… Такий не легко прокинеться.

Йому майнуло в головi зайти сюди й вирiзати всiх, як баранiв, заки хто видасть iз себе голос.

Те, що вiн думав, можна було змiркувати з того, що вiн тепер робив.

Татарин, високий i плечистий хлоп, засукав рукави своєї свитки, поправив шапку й витягнув iз-за пояса довгого ножа. Нiж заблищав на сонцi, як срiбло. Татарин поправив ще щось на собi й узяв ножа в зуби…

Цю хвилину використав Непорадний. Повернувся до татарина боком, розставив широко ноги i махнув правою рукою.

Аркан фуркнув у повiтрi, став блискавкою розвиватися i впав на голову татарина в хвилину… коли вiн брав ножа в руку.

Петля вхопила його впоперек.

Коли перша труднiсть з арканом у тому, щоб потрапити петлею як слiд, то ще бiльша тягнути аркан так, щоб петля засилилася, а пiйманий, не мав часу розмотатися. Легше це зробити, коли пiйманий на бiгу; тодi вiн сам засиляється. А тут татарин стояв на мiсцi й треба було його засилити.

В Непорадного бiгали руки, як у ткача. Вiн великими куснями стягав аркан до себе, а вiдтак, сiпнув з усiєї сили, й татарин упав горiлиць на землю…

Миттю прискочив до нього Непорадний i вхопив лiвою рукою за горло.

Настала скажена боротьба. Татарин, пiйманий в петлю, випустив з руки ножа. Вiн став пручатися й звiльнився настiльки, що мав свобiднi руки. Непорадний змiркував, що татарин дужчий вiд нього… Гукнути б на товаришiв, щоб помогли? Знову б його прозвали та ще й насмiялиси. Нi! Мусить собi сам помогти. Скрутив татарина з усiєї сили. Обом зайшли кров'ю очi. Важко дихали один на одного, а жили на руках понабiгали, як мотузки.

Татарин придавив Непорадному руку костистим пiдборiддям до грудей так сильно, що йому аж заболiло. Хотiв її звiльнити, та не мiг. В цю хвилину вихопив татарин у Непорадного з-за пояса гострий нiж, а Непорадний вирвав руку з-пiд татаринової бороди i вхопив його за руку, в якiй цей держав ножа. Ще хвилина, i Непорадний зацiлив з усiєї сили татарина кулаком меживiч.

З носа жбухнула кров. Татарин втратив пам'ять, а тодi заки отямився, вже був зв'язаний. Непорадний устав з землi i так важко дихав, що йому аж дух захоплювало.

– Гей, козаки! Уставайте, – кричав захриплим голосом, – маємо гостя.

Козаки посхапувалися з трави. Кожний був заспаний i не мiг зараз очуняти. Ярке сонце освiтлювало їх. Протирали очi, та й лягали знову. Другi, повстававши, ходили один поза одного, як соннi.

– Та що ви? Попились, чи що? Кажу: татарина пiймав.

Найскорше отямився дiд Панас. Вiн перший прийшов до Непорадного.

– Гей, дiти, очуняйте, – гукав дiд. – Воно не жарти. Один татарин вже тут, а за хвилину може їх бути бiльше.

Непорадний поспiшив до татарського коня, бо то була його воєнна добича. Козаки стали сходитися. Татарин пручався з усiєї сили.

– Хiба в нас ножа немає? – гукав один козак, виймаючи ножа з-за халяви. – Чого з ним воловодитись?

– А не сором тобi пов'язаного рiзати? – каже дiд Панас. – Живий все бiльшу цiну має, як мертвий, не руш його!

Козак вiдiйшов, сплюнувши. Дiд Панас наблизився до татарина, якому кров текла з носа й заливала уста.

– Як би воно помогти, щоб не околiв, – каже повагом Трiска, – його язик може нам придатися. Принесiть, хлопцi, води, а ти, дiду, роби, що знаєш, щоб татарин був живий.

Принесли води. Дiд присiв до татарина й обмивав йому кров з лиця. Татарин закляв по-татарськи i заскреготав зубами.

Дiд Панас знав татарську мову й каже:

– Послухай, небоже. Хочеш бути живий, то говори правду, про що тебе питатиму, а то буде з тобою лихо. Козаки не знають жартiв. Не те, щоб тебе вбили, та ще мучитимуть поперед.

Татарин знову став злитися i страшно проклинати.

– Що вiн каже? – питали козаки.

– То ж то й бiда, що нiчого не каже… Ти менi кажи зараз, кiлько вас було цеї ночi у Спасiвцi i де тепер твiй кiш буває?..

Татарин нi слова, лише вiдвернув голову набiк…

– Ану, що промовить, коли гарненько попросимо! – говорив один козак, наближаючися з розпаленим залiзом: – Я заздалегiдь приладив. Трохи припечемо п'яти, так скаже, усе виспiває. Подержiть, хлопцi, ноги.

Козаки пiдняли татариновi ногу вгору…

– Не дай пекти ноги, – каже татарин до дiда, – я все скажу.

– Лишiть його, хлопцi! – каже дiд: – Ну, говори, а не дуже бреши!..

– Ми були цеї ночi в Спасiвцi. В нашому загонi було 400 люда. Ватажкував наш славний Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського Девлет-гiрея[1]. Ми пiшли на Україну на свою руку грабувати й брати ясир. Що сталось iз Спасiвкою, чи багато взяли бранцiв, я не знаю, бо я стояв за частоколом на сторожi, а вiдтак пiгнав за якимсь хлопцем.

– Чи варто було за хлопцем ганяти?

– Так казав ватажок, значить, нiхто не смiв втекти… Ми знали про Спасiвку, що там багато заможних людей. Це донесли нам татари-крамарi. На це село ми давно ладились. Де тепер наш кiш, я не знаю… Мабуть, додому вертається.

Трiска прислухувався тiй мовi, бо розумiв її.

– Багато вас перебили в Спасiвцi? – питає.

– Не знаю. Я в Спасiвцi не був, а за частоколом сторожив.

Трiска мотав усе на вус i пiдсмiхався, бо вже мав у головi готовий план, що йому робити: треба до татар зблизитися, а нiччю на їх кiш напасти. Вони ще не будуть далеко, бо з грабiжжю та з ясиром iдеться поволi…

– Аллах! Аллах! Аллах! – заревiло з усiх бокiв, аж луна степом пiшла…

Козаки усi розскочились