Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

В одному з листів-морзянок Сташинський повідомляв Ситняковському, що зустрів убивцю Ярослава Галана, замах на якого так розлютив Сталіна і налякав Хрущова, що радянська влада почала наступ на підпілля по всіх фронтах. Убивцю звали Михайло Стахур. Не минуло й місяця після вбивства Лаби, як спеціальний загін МДБ заарештував Стахура. Чекісти змусили літню родину, яка передавала повстанцям харчі, підсипати в компот снодійний порошок. Коли порошок подіяв, Стахура і трьох інших партизан схопили. Одним із них виявився Ярослав Качор, кілька місяців тому саме він радив Лабі не брати Сташинського. Стахура судили і в жовтні 1951 року стратили. Його спільника Лукашевича розстріляли ще в березні, коли Сташинський ще був у лісах[27].

Убивство Лаби і арешт Стахура викрили Богдана – сумнівів, що він діяв за наказом чекістів, не лишилося. Новина стала шоком для родини Сташинських, їх почали уникати односельці, серед яких було багато прихильників підпілля. Ті самі люди, яких Богдан хотів урятувати, пішли проти нього – сім’я, по суті, відмовилася від сина і брата. У липні сестра Ірина знайшла його у Львові і сказала, що родина, особливо мати й Марія, не хочуть більше його бачити і знати. Колишній світ Сташинського було зруйновано. Він лишився на волі, отримав змогу продовжити навчання, але без підтримки сім’ї вижити було дуже важко. Студенти, які не могли розраховувати на допомогу родини, іноді жили по шестеро в одній кімнаті, харчувалися найдешевшими харчами, а картопля була святом[28].

Утім, чекісти дотримали слова. Хоч на основі інформації Богдана було заарештовано шестеро людей, Сташинських арешти не зачепили. До того ж чекісти запропонували Богданові вибір: продовжити навчання в педінституті або працювати у спецслужбі із зарплатню 800–900 карбованців на місяць, що було втричі більше від зарплати сільського бібліотекаря, за студентськими мірками – вели чезна сума. Сташинський згадував, що це була просто пропозиція, теоретично, від неї можна було відмовитися, але він відчував, що шляху назад немає. І справді, йому не було куди йти. Він врятував родину, зрадивши її. Новою сім’єю і новим домом стали для нього спецслужби[29].

4. Парашутист

Богдана Сташинського зачислили у спеціальний загін Львівського управління Міністерства державної безпеки, перед тим це відомство називалося Народним комісаріатом внутрішніх справ, а потім Комітетом державної безпеки. Загін був утворений з колишніх підпільників, які добровільно або під примусом погодилися співпрацювати з владою.

Вперше такі загони було створено 1944 року, коли Червона армія відвоювала Західну Україну у німців. Одягнені під бійців Української повстанської армії, вони вчиняли теракти, саботаж, скоювали навіть злочини проти цивільного населення – все, що створювало підпіллю негативний образ і відбивало у місцевого населення бажання допомагати повстанцям. Усього чекісти-«підпільники» убили понад тисячу осіб і заарештували вдвічі більше. Дехто з членів загону діяв собі на умі і повертався у ліс, розповідаючи про контррозвідувальні методи МДБ справжнім повстанцям. Принаймні в одному випадку до повстанців у ліс перейшов цілий загін чекістів у повному складі, розповівши про тактику спецслужб. Але більшість бійців таких загонів почувалися, мов у пастці, і робили, що накажуть: заплямувавши руки у крові земляків, – їм, як і Сташинському, не було куди йти[30].

На момент, коли Сташинський пішов працювати в МБД, на службі числилося близько 150 таких оперативників, вони поділялися на маленькі групи чисельністю до десяти осіб. Львівське управління держбезпеки мало три такі групи – «Грім», «Метеор» і «Тайфун» (в останньому і служив Сташинський). У їхньому розпорядженні був весь арсенал таємних лабораторій чекістів: замасковані бомби дистанційної дії, тюбики з-під зубної пасти, заряджені отруйним газом, розчинний снодійний порошок під назвою «Нептун-47», який за хвилину-другу «вимикав» людину.

Група Сташинського набила руку на проведенні операцій з елементами інсценізації. Коли затриманий чекістами повстанець навіть під тортурами нічого не казав, його передавали бійцям загону Сташинського, одягненим у радянську форму, – нібито, щоб перевезти в інше місце. Дорогою їхня машина несподівано ламалася під хутором, на якому сиділа в засідці решта загону, тільки вже у формі повстанців. Зав’язувався бій, друга група нападала на першу і нібито «звільняла» в’язня. Ясна річ, сутичку було інсценізовано: обидві сторони стріляли холостими, а для ран «загиблі» чекісти заготовлювали курячу кров.

Далі справа діставала несподіваний поворот. «Повстанці» заявляли, що знайшли протоколи допитів звільненого в’язня, з яких випливає, що він здав секрети підпілля. Вони погрожували розстріляти чоловіка за зраду, якщо той не доведе, що не винен, розповівши все, що знає про підпілля. Якщо людину не попереджував хтось із «акторів» – колишніх членів підпілля – вона майже завжди здавала все, що знала. Одразу після допиту, нова група чекістів, знову одягнених у радянську форму, нападала на «повстанців» і знову брала у полон партизана, який уже нічого геть не розумів. Його чекала в’язниця, справжні зізнання лягали у справу, а Сташинський з колегами їхали у Львів на відпочинок[31].

Ігор Купрієнко, куратор подібних «вистав», згодом писав, що його оперативники підготували і розіграли всю п’єсу, мов справжні актори. Сам Купрієнко відіграв важливу роль в епізоді, який змінить життя Сташинського. Усе почалося в червні 1951 року, якраз коли Сташинський залишив лісових братів і пішов працювати в держбезпеку. Того місяця спецзагін МДБ, сформований з колишніх підпільників, встановив контакт з чоловіком, якого чекісти називали «Майським». Його справжнє ім’я було Мирон Матвієйко, він був начальником служби безпеки ОУН-б і від недавнього часу британським агентом.

Британці покладали великі сподіванням на групу Матвієйка. Влітку 1949 року Радянський Союз здобув власну атомну бомбу, через кілька місяців в Китаї перемогли комуністи, і британці з американцями готувалися до можливої війни в Європі. Вважалося, що тільки монополія США на ядерну зброю стримувала чисельно сильнішу Радянську армію в Європі. Захід на випадок війни потребував якомога більше розвідувальних даних про радянський блок. Британська розвідка МІ6 збирало інформацію про радянську армію, її технічні можливості й інфраструктуру. У відповідь на технічну допомогу і припаси британці хотіли контролювати цілу партизанську мережу в Україні. З цією метою 15 травня 1951 року британці закинули Матвієйка в Україну, і ця висадка парашутистів мала бути не останньою[32].

Матвієйко народився в січні 1914 року в австро-угорській Галичині, на момент підготовки до висадки йому було тридцять сім років. У бандерівців його знали під прізвиськом «Усміх», британські інструктори дали йому псевдо «Moоdy». Початковий