Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"

Замість того, щоб вимовити хоч якесь слово, він просто пройшов повз мене. Переконавшись, що кров більше не тече з рани на моїй шиї, я побіг за ним, намагаючись не відставати. Він не розсердився – і це вже було добрим знаком. Ми тинялися від одного міста до іншого, не замислюючись особливо про те, скільки часу ми вже в дорозі. Ночі непомітно змінювали одна одну. Настала осінь. Дні стали коротшими, а повітря – холоднішими. З'явився запах диму та опалого листя. Але проблем із їжею у нас особливих не було. Ми харчувалися тоді, коли вважали це за потрібне, виловлюючи тих, чиє зникнення ніхто не помітить. Різними експериментальними способами нам вдалося встановити, що такі істоти, як ми, не можуть витримати без крові довше місяця. Однак без поїдання плоті ми можемо жити досить довго. У ній не було гострої потреби. 

Також ми намагалися полювати і на різних тварин, але лише людська кров надавала нам достатньо сил, щоб продовжувати йти вперед. І ми йшли… Час проходив для нас майже непомітно. Ми не відчували його біг. Тільки одного разу, коли я зустрів одну жінку похилого віку, я задумався про це вперше. Її зморшкувате обличчя змусило мене глянути на минулі роки під іншим кутом.

——— Невже ви не впізнаєте мене, ваша високість? — її голос був слабкий, але в ньому відчувалась впевненість.

Вона добродушно простягла мені гроно винограду зі свого кошика. Ми зустрілися випадково на одній із безлічі вулиць якогось міста Арканії. Був пізній вечір. Я сидів біля фонтана, чекаючи на Лукаса, який, як завжди, затримувався.

——— Ми знайомі? — спитав я, намагаючись згадати обличчя, яке здавалося знайомим, але водночас було таким далеким.

——— Клара із Присмерку. Ви зупинялися у нас майже 50 років тому, — її слова були сповнені ностальгії.

Але її поява застала мене зненацька. 50 років тому? Присмерк? Раптом у моїй пам'яті сплив образ дівчинки з ластовинням і відром у руках, яка зустріла мене в сараї свого батька. Її зляканий погляд, її крик, що рознісся по всьому хутору, викликавши страх і сум'яття.

——— Невже вже 50 років минуло? — повторив я, намагаючись збагнути, як швидко для звичайних людей пролітають роки.

Жінка сіла поряд і почала розповідати про те, як її батько потім при кожній нагоді вихвалявся всім, що в нього ночував сам спадковий принц. Йому мало хто вірив. Дехто сміявся прямо в обличчя. Дехто крутив біля скроні за його спиною. Але він до кінця свого життя пишався тим, що саме в його хліву я тоді вирішив відпочити. 

Я слухав її і не міг повірити... За цей час я зовсім не змінився, а вона змогла прожити ціле життя. Мабуть, її діти вже зовсім дорослі стали. Найімовірніше, вже є навіть онуки. Можливо, навіть правнуки. Яким було її життя? Що вона бачила? Де побувала? Судячи з одягу, живе не дуже багато. Але й бідною я її не назвав би. Звичайна жінка похилого віку нашого королівства. Можливо, вона йшла в гості до своїх дітей у такий пізній час, але несподівано помітила мене і вирішила підійти привітатися. 

Після цього випадку я почав ретельно стежити за тим, як саме змінюється моє тіло. Зауважив, що приблизно за 150 років моє тіло зростає рівно настільки, наскільки людські діти зростають за один рік. Виходить, коли я помру, мені буде приблизно 15 тисяч років? За людськими мірками, неймовірний вік. Я зможу побачити, як змінюватимуться їхні епохи, як розпадатимуться держави, як безслідно зникнуть цілі міста та вимруть цілі народи. Це зачаровує та лякає одночасно. Ким я став? Яка істота здатна прожити так довго?

——— Вампір! — раптом пролунав чийсь крик. - Тут вампір!

Я відпустив свою здобич і глянув уперед. Навпроти мене стояв чоловік, а за моєю спиною — Лукас із кинджалом, готовим до бою. Ніч була морозною та безжальною. Ми прибули в це забуте богом селище всього кілька годин тому, досліджуючи його у пошуках їжі. Саме там ми вперше довідалися, що люди називають нас вампірами. Покидаючи село, я згадав, що чув вже це слово раніше, але не міг пригадати, звідки. Тоді це здавалося мені неважливим. Тільки зараз значення цього слова набуло сенсу. Той, хто першим так назвав мене, точно знав, що саме так і називатимуть нас люди.

Чоловік, котрий вийшов на перекур, став випадковим свідком нашого злочину. Він мав спати, як і всі інші, але натомість підняв тривогу. Світло в будинках запалилося одне за одним, і обличчя небайдужих мешканців почали виглядати з-за дверей, щоб дізнатися про причину сум'яття.

Лукас наказав мені відступити. Він хотів уникнути непотрібного кровопролиття. Я не став сперечатися. Ми побігли, але кроки переслідувачів ставали все гучнішими і ближчими. Я був готовий покликати свій меч, щоб захистити нас, але раптом щось збило мене з ніг. Я впав обличчям у сніг. Піднявши голову, побачив перед собою величезного чорного вовка з червоними очима.

Він завив, і його виття пронизало ніч, викликавши збирання хмар над нами. Потім вовк розкрив свою пащу, готову до атаки. Наступної миті вже все навколо завмерло. Люди впали без жодного звуку. Їхні життя обірвалися швидше, ніж вони встигли закричати. Сніг довкола нас миттєво забарвився у червоний колір. Розірвані тіла лежали всюди. І вовк, величний і сповнений самовпевненості, стояв серед цього хаосу, як незаперечний переможець.

Це була та сама ніч, коли в Лукасі повністю прокинулися ангельські сили. Я раніше вже помічав, що він став більш спокійним і врівноваженим, ніж у ніч нашого знайомства, але гадав, що це пов’язано з його дорослішанням. 

Час прийшов. Незабаром його покличе той, хто дав йому нове життя. І я боявся цього моменту найбільше у світі. Краще б він і далі залишався тим маленьким і слабким хлопчиком, якого я хотів захистити.

——— Лукасе…

——— Не називай мене так, — прогарчав вовк. — Я вже не той Лукас, якого ти знав.

——— Тоді як же мені тебе називати?

У цей момент вовк почав зменшуватись у розмірах. Потім з нього почала обсипатися шерсть і незабаром я побачив знайоме обличчя з зеленими очима. Після перетворення воно здавалося дорослішим і суворішим. Він стояв босоніж на холодному снігу в розірваному одязі, і я швидко почав знімати з себе теплі речі, щоб віддати йому. Але він відштовхнув мене і байдуже підійшов до розірваного тіла. Що він хотів там побачити? Про що думав тоді? Які висновки зробив? Мені було важливо зрозуміти, що діялося в його голові. Він нічого не казав. Мовчки постояв кілька секунд, а потім рушив у бік найближчого будинку. І чому він завжди намагається піти кудись один? Чи не довіряє мені після того, як я кинув у нього свій меч? Та ні, він і раніше ніби так робив. Це — дивна його звичка, до якої я не зможу ніколи звикнути.