Читати книгу - "Ми - Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів, Еліот Хіггінс"

Поки таблоїдні маніпуляції демонстрували найпотворнішу сторону репортерства, Марі Колвін із Sunday Times утілювала його шляхетний бік. На початку 2012 року вона була серед небагатьох іноземних журналістів, які ризикнули вирушити в Хомс — сирійське місто, безперестанку бомбардоване режимом Асада. Досвідчена 56-річна воєнна кореспондентка вирізнялася хоробрістю і пов’язкою на оці, яку носила після поранення в зоні бойових дій 36. «Те, що вони переслідують лише терористів, — цілком і повністю брехня. Сирійська армія засипає артилерійським градом місто, повне мирних жителів, які скніють у голоді й холоді» 37. Наступного дня сили Асада атакували тимчасовий пресцентр і вбили саму Колвін. Дехто вважає, що вони отримали GPS-координати журналістки з її ж прямих трансляцій за кілька годин до того.

Після смерті Марі Колвін ще менше західних журналістів наважувалося працювати в Сирії. Без них війна стала ще жорстокішою. Якби не інтернет, усе зло, що там діялося, було би приховане від світової спільноти. У цій війні соціальні медіа стали складовою боротьби — вперше в історії воєнних конфліктів. І учасники бойових дій, і жертви вели хроніки бомбардувань, показували кількість озброєння й техніки на сотнях ютуб-каналів і в блогах, відчайдушно бажаючи привернути якомога більше спостерігачів на свій бік. Пригадаймо події 1982 року, коли сирійський режим придушив повстання в місті Хама, знищивши тисячі людей. Точна кількість загиблих досі не відома: влада заперечує цей злочин. «Але сьогодні у нас є інтернет, — зауважив один із повстанців 2012 року. — Ми фотографуємо і фільмуємо, у нас є “Аль-Джазіра”, тож тепер люди знають. Вони бачать, що тут відбувається» 38. Уряд намагався перешкоджати: обмежував електропостачання, обрізав наземні телефонні лінії, вимикав мобільний зв’язок та інтернет у містах, підконтрольних опозиції 39. Тому активісти створювали «медіацентри» — часто у звичайному житлі, де був супутниковий телефонний зв’язок.

Водночас у світі катастрофічно скорочувалися новинні редакції, різко падали наклади, доходи від реклами зменшувалися, що призвело до масових звільнень. Доступної інформації стало багато як ніколи, проте галузь, покликана оцінювати й поширювати факти, не давала цьому ради. Хто мав час переглядати всі відео сирійського конфлікту, які заполонили інтернет?

Так склалося, що я.

Хоч я не знав арабської й ніколи не бував у Сирії, я взявся ретельно вивчати все, пов’язане з війною в цій країні, спостерігаючи на ютубі, як щодня множиться страх і відчай місцевих жителів. За тисячі кілометрів я бачив, як режим направо й наліво бомбардував непокірні міста на зразок Дар’а і Хомса, як сотні супротивних повстанських груп погрожували помстою. У перші тижні існування блогу Брауна Мозеса я й далі, як доти на форумах, укладав списки вартих уваги відео:

Кожна тема, яку я розкопував, — спочатку Лівія, потім телефонний скандал і Сирія — приносила дедалі більше читачів у твітері та знайомила з такими ж навіженими, які поділяли моє захоплення: аналізувати потік інформації. Твітер часто критикують, мовляв, він схожий на велетенську кімнату, де кожен рух викликає множинне відлуння, а люди читають лише тих, з ким погоджуються. Але в таких нішевих сферах, як наша, де дані набагато важливіші за погляди, можуть формуватися творчі мережі, у яких внесок кожного сприяє груповому прогресу.

Серед тих, хто приєднався до неформального твітер-осередку, були іноземні кореспонденти-фрилансери, на яких дедалі більше покладалися великі новинні агенції: це дешево, і ризики військової репортажистики фрилансери брали на себе. Ці репортери часто були молодими й активно користувалися соціальними медіа. Між репортерами на місцях і цифровими розслідувачами сформувалася схема співпраці: перші надавали подробиці з місця подій, другі ділилися знахідками із соцмедіа. Разом ми визначали, що правда, а що ні.

Проте в Сирії співпраця з репортерами була дуже нестабільною. Насильство чинив не лише режим Асада, а й повстанці та злочинці, для яких західні репортери були мішенню. Серед тих, з ким я спілкувався у твітері, був Остін Тайс, фрилансер Washington Post. У серпні 2012 року він зник. На момент написання книжки його не знайшли. Найімовірніше, він у полоні. Непосидючий каліфорнієць Кевін Доуз, який воював у Лівії та давав мені інтерв’ю для блогу, теж намагався позаштатно працювати в Сирії. Його заарештували в жовтні 2012 року, кинули за ґрати в одну із жахливих асадівських в’язниць і випустили лише 2016-го. Американського фрилансера Джеймса Фоулі викрали наприкінці 2012 року, через кілька годин після того, як він твітнув статтю з блогу Брауна Мозеса. Два роки по тому в інтернеті з’явилося відео ІДІЛ, на якому Джеймсу відрубують голову.

Єдиним прийнятним способом висвітлювати події залишався комплексний моніторинг усього, що сирійці викладали в соціальних медіа. Як виявилося, цей новий різновид воєнного репортажу найпридатніший, коли потрібно розповісти про найжорстокіші конфлікти, у зоні яких можна перебувати лише з великим ризиком травми або смерті. Очевидно, що онлайн-розслідування набагато безпечніше, хоча й не позбавлене ризику для розумового й психічного стану розслідувача. Щоразу, коли здавалося, що я бачив на ютубі вже всі можливі способи понівечити людське тіло, мені підсовували нові. Я намагався не приймати побачене близько до серця. Так і легше, і ефективніше: якщо зосереджуватися на неприємних деталях, можна пропустити щось важливіше.

Те, що сталося 25 травня 2012 року, поставило під загрозу таке дистанціювання. У твітері поширилася новина про різанину в селищі Хула поблизу Хомса. «Різні джерела повідомляють про різну кількість загиблих, — написав я в блозі, — але з відео на ютубі схоже, що вбито багато людей, зокрема дуже багато дітей» 42. Активісти розповідали, що провладні сили поперерізали горла цивільним. Це потрібно було ретельно перевірити: опозиція теж часто вдавалася до пропаганди. Проте я зовсім не сумнівався в побаченому: десятки трупів, серед яких жіночі та дитячі. З часом з’являлося більше записів, зокрема аудіо, де було чутно, як місцеві жителі голосять над тілами загиблих. Я раз у раз зупиняв відео, намагаючись порахувати