Читати книгу - "Ми - Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів, Еліот Хіггінс"

трупи. Потік інформації був такий потужний, що я скористався підходом Guardian, започаткувавши власний лайвблог 43. Я викладав твіти активістів, дописи з фейсбуку, посилання на прямі включення зі стримінгової платформи Bambuser — з трансляціями протестів, що вибухали по всій Сирії на підтримку жертв Хули. Поступово мені вдалося скласти загальну картину. Після п’ятничної полуденної молитви почалися протести в районі, що був осередком противників режиму Асада. Утім, цей район оточували селища, мешканці яких підтримували режим. За даними активістів, сирійські військові відкрили артилерійський вогонь по бунтівному містечку, спровокувавши озброєні групи до відповіді. Потім увійшли шабіха. Це проурядові військові формування, схожі радше на банди: здебільшого накачані, кремезні головорізи в спортивних костюмах, дехто з витатуюваним Асадом на біцепсі. Вони не мали офіційного статусу, тож режим міг заперечувати свою відповідальність 44: «шабіха» походить від арабського слова «привид».

За словами опозиції, шабіха вдерлися в будинки мирних жителів, грабуючи і страчуючи 45 мешканців. Зрештою було вбито 108 людей: 49 дітей, 34 жінки, 25 чоловіків. Частина загинула від артилерійських і танкових снарядів, однак більшість було страчено 46. Уряд звинуватив «терористів» 47. У відповідь США, Британія та інші країни вислали сирійських дипломатів 48. Пізніше розслідування ООН підтвердило, що сирійський уряд і шабіха коїли злочини проти людства, зокрема вбивства, катування, невибіркові атаки на цивільне населення, сексуальне насильство. Усе вказувало, що в цих звірствах «брали участь найвищі рівні збройних і безпекових сил» 49 — зазначалось у звіті ООН. Проте в мережі довкола цих фактів розгорнулися запеклі дискусії, як то бувало з кожною гучною подією громадянської війни в Сирії. Історія писалася вже не в газетах, а в соціальних медіа. І там стояв ґвалт.

Паралельно з нашою спільнотою затятих шукачів правди були фанатики, які заперечували все, що не збігалося з їхнім баченням. Уперше я з цим зіткнувся у зв’язку з повстанням у Лівії. Кілька таких персонажів знайшли собі майданчик у пропагандистських відділах прокаддафівської преси. Те саме повторилося в Сирії, де фанатики, відкидаючи факти, співпрацювали з проасадівськими медіа. Згодом ця схема показала себе ще раз, коли кремлівські інформаційні маніпулятори набивали ціну радикальним конспірологам, запрошуючи їх виступати в ефірах Russia Today і писати статті для «Спутніка».

Під час різанини в Хулі онлайн-суперечки збивали з пантелику: перевіряти факти було обов’язково. Я допізна вів лайвблог, кілька годин поспав і знову взявся до діла рано-вранці в суботу. На мій подив, Національне суспільне радіо згадало мою роботу — вперше велике медіа визнало Брауна Мозеса. На сайті радіо писали: «Зауважте, ми не публікуємо жодного з описаних зображень. Якщо ви все-таки налаштовані їх переглянути, у блозі Брауна Мозеса зібрані всі відео, звідки ці зображення взято. Попереджаємо: вони шокують» 50. В інтернеті люди хочуть усе побачити на власні очі. Застереження НСР спричинило тисячі переходів.

Доти в блог Брауна Мозеса заходила сотня-дві відвідувачів на день. Аж тут їх стало близько 3000. Багато людей, відкривши для себе блог із репортажами в реальному часі, стали постійними читачами. У квітні 2012 року щомісячна кількість переглядів сторінки Брауна Мозеса сягала 10 000. За два місяці вона зросла більш ніж утричі — до 32 000 переглядів. Для блогів не так і багато, але я дуже тішився — особливо зважаючи, що робив усе це у вільний час, маючи постійну роботу. Тепер у твітері мене читали серйозні науковці, представники аналітичних центрів і зовнішньополітичних відомств — впливові особи, які хотіли знати більше, ніж повідомлялось у новинах. Їм не потрібні були чергові розумування про Сирію. Вони прагнули просто фактів: щоденно, відео за відео, твердження за твердженням. Саме це я пропонував.

Спочатку я лише реагував на наявний контент: репостив варті уваги відео та твіти. Але висвітлення різанини в Хулі підштовхнуло мене стати ініціативнішим. Я помітив, що ютуб-канали часто репостили відео з інших джерел, упускаючи ключову інформацію чи некоректно підписуючи матеріали. Оригінальні відео різанини опублікували чотири канали. Так — лише чотири 51. Багато сирійців знімали жахіття, що діялося довкола, але режим нікому не дозволяв завантажувати контент з особистих мобільних. Мешканці могли поширити відео тільки через медіацентри — убогі кімнати з нестабільним супутниковим зв’язком. В озброєних формувань були свої супутникові телефони. Ще один варіант — контрабандою передати карту пам’яті активістам у Туреччину. Майже кожне нове відео було оприлюднено одним із цих трьох способів. Я подумав: якщо вдасться з’ясувати, з якого саме району, підконтрольного опозиції, висвітлює події кожен медіацентр, кожне озброєне формування чи активіст за кордоном, я зможу відстежити всі джерела свіжих репортажів. Замість чекати, поки хтось викладе цікавий матеріал у твітері, я розробив систематизований спосіб охопити Сирію цілком: розділити країну за географічним принципом і створити мозаїчну соцмережеву карту війни.

Спершу було з п’ятнадцять джерел: я запостив відкритий список у блозі Брауна Мозеса. Згодом список розширився до 500 джерел 52, від оригінальних ютуб-каналів і профілів на Bambuser, пов’язаних з окремими регіонами, до сторінок міст і регіонів у фейсбуку. Я щодня переглядав цей шалений перелік, перевіряв оновлення, перекладав арабські назви роликів гугл-перекладачем, щоб точно знати, про що йдеться в кожному відео. Неможливо було передивлятися сотні годин відео щодня, тож я водив курсором по рядку перемотки під кожним роликом і дивився на віконце попереднього перегляду, щоб зрозуміти, чи релевантний для мене цей матеріал.

Прихильники Асада критикували мою роботу, адже більшість відео надходила від опозиції. Але це було неминучим. Уряд Сирії знав, що світ засуджує його стратегію насильницького придушення повстання, а опозиція розраховувала, що їй співчуватимуть, якщо вони висвітлюватимуть дії силовиків. Утім, я намагався не забувати, що так звані «необроблені відео» завжди створюють і добирають для підтримки однієї зі сторін. Саме тому мені було важливо зберегти безсторонній аналітичний підхід. Інші оглядачі сирійських подій уже вирішили, на чиєму вони боці: частина — від самого початку, частина — після побачених жахіть. Я не був особисто зацікавленим. Я розгрібав матеріали, переймаючись лише тим, що коли я про це не писатиму — мабуть, цього не зробить ніхто.

У середині 2012 року під час виснажливого щоденного моніторингу відео