Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

Дочовгавши до свого місця, він сів на чолі столу. Вірджил зайняв місце праворуч від батька, у тіні.

Старому тарілки не поставили — лише келих темного вина. Певне, встиг повечеряти, а сюди спустився лише заради Ноемі.

— Сер, мене звуть Ноемі Табоада. Рада зустрічі з вами, — представилась вона.

— А я Говард Дойл, батько Вірджила, хоч, припускаю, ви й так здогадалися.

Його шия була закутана у старомодну хустку, заколоту срібною шпилькою, на вказівному пальці — масивний перстень із бурштиновою вставкою. Старий пильно подивився на Ноемі. Хоч уся його подоба давно втратила будь-який колір, очі були напрочуд сині, ясні, без жодних слідів старечої катаракти. Вони пломеніли холодним полум’ям на старому обличчі, вимагаючи її уваги, розтинаючи її своїм поглядом.

— А ви, міс Табоада, темніша від своєї кузини, — промовив Говард, завершивши розглядати її.

— Даруйте? — перепитала вона, гадаючи, що то їй почулося.

Віна показав на неї пальцем:

— Ваші шкіра і волосся. Вони темніші, ніж у Каталіни. Припускаю, у вас проявилися скоріше індіанські, ніж французькі корені. У вас же є індіанські корені, як і в більшості тутешніх метисів?

— Каталінина мати була француженкою. Мій батько з Веракруза, мати — з Оахаки. По її лінії нам передалася масатекська кров. До чого ви ведете?

Старий усміхнувся, стискаючи губи, й вона уявила його зуби: жовті, криві.

Вірджил махнув рукою служниці, й вона поставила перед ним келих вина. Решта їли мовчки. Отже, ця розмова була лише для двох.

— Це так, просто спостереження. А зараз, міс Табоада, скажіть, чи поділяєте ви думку пана Васконселоса, що обов’язком — ні, долею — мексиканського народу є дати початок новій «космічній» або «бронзовій» расі, що перевершить решту людських рас? Усупереч дослідженням Давенпорта і Стеґґерди?

— Ви про їхню роботу на Ямайці?

— Неймовірно! Каталіна не помилилася. Ви дійсно знаєтеся на антропології.

— Так, — відповіла вона. Продовжувати цю розмову їх не хотілося.

— Що ви думаєте про змішування вищих та нижчих расових типів? — вів далі дідуган, ігноруючи її дискомфорт.

Ноемі відчула, як до неї прикипіли погляди всієї родини. Все ж її присутність була для них чимось новим, зміною звичного ладу. Вона була новим організмом, що опинився у стерильному середовищі. Усі чекали на її реакцію, щоб проаналізувати та зробити висновки. Що ж, хай знають, що вона може тримати себе у руках.

Вона вміла ладнати з неприємними чоловіками. Як би не старалися, їм було годі вколоти її. Коктейльні вечірки і вечері в ресторанах навчили її, що, коли реагувати на їхні дошкульні зауваження, це їх лише розохочує.

— Я читала одне дослідження Ґаміо, в якому він стверджує, що населення цього континенту вижило завдяки жорсткому природному відбору, і європейці від змішування з ними лише ви´грають, — відповіла вона, стискаючи виделку й відчуваючи пальцями її холодний метал. — Ця теорія нівелює ідею вищої і нижчої рас, чи не так? — додала невинно, однак дещо в’їдливо.

Старшого Дойла її відповідь нібито вдовольнила. Він збадьорився:

— Не ображайтесь на мене, міс Табоада. Я не хотів вас зачепити. Просто ваш співвітчизник Васконселос говорить про таємниці «естетичного смаку», який допоможе сформувати цю нову расу. Думаю, ви є чудовим зразком.

— Зразком чого?

Він знову всміхнувся, цього разу показавши зуби. Вони виявились зовсім не жовті, як вона собі уявляла, а порцеляново-білі й міцні. Проте ясна мали нездоровий пурпуровий відтінок.

— Нового ідеалу краси, міс Табоада. Пан Васконселос чітко стверджує, що непривабливі не виживуть. Краса приваблює іншу красу, і красу вона породжує. Бачте, я кажу вам комплімент.

— Це дуже дивний комплімент, — з тамованою відразою відповіла вона.

— Але ви мусите його прийняти, міс Табоада. Я їх так просто не роздаю. А тепер даруйте. Я піду відпочивати, але прошу вас не сумніватися, що розмова мене страшенно підбадьорила. Вірджиле, допоможи мені.

Старе опудало пішло з кімнати у супроводі молодшого чоловіка. Флоренс відпила зі свого келиха, міцно стискаючи пальцями його ніжку. Навколо запала гнітюча тиша. Ноемі здалося, що, коли прислухатися, можна почути серцебиття усіх присутніх.

Задумалася, як Каталіна витримує тут. Вона ж завжди була така приємна, усміхнена, радо гляділа їх, молодших. Невже і її змушували сидіти за цим столом у цілковитій тиші, із запнутими портьєрами, при світлі сліпеньких свічок? Невже той дідуган заводив свої бридкі розмови і з нею? Чи доводили її тут до сліз? А от у них вдома, у Мехіко, за обідом батько загадував їм загадки і давав гостинці за правильні відповіді.

Прийшла забрати тарілки служниця. Вірджил, котрий досі так і не привітався з нею, звернувся до Ноемі, заглянувши просто в вічі:

— Гадаю, ви маєте до мене питання.

— Так.

— Пройдімо до вітальні.

Він узяв зі столу один зі срібних підсвічників і повів її коридором до просторої кімнати з величезним каміном із чорною полицею, прикрашеною квітковим різьбленням. Над каміном висів натюрморт із фруктами, трояндами і виноградною лозою. За джерело світла тут правили два керосинові каганці на столиках-близнюках з ебонітового дерева.

Під однією стіною стояло два вилинялі диванчики із зеленого велюру, біля них — три крісла, вкриті серветками. Білі вази, що збирали пил, вказували на те, що колись це приміщення слугувало для розваг і прийому гостей.

Відчинивши дверцята буфета зі срібними ручками і мармуровими поличками всередині, Вірджил дістав карафку із пробкою у вигляді квітки, налив дві склянки, подав одну їй, а сам сів у високе парчеве крісло біля каміна. Ноемі зробила так само.

Оскільки кімната була добре освітлена, дівчина змогла нарешті до ладу розгледіти зятя. Востаннє вони бачилися на весіллі, але зустріч їхня була коротка. Тим паче відтоді минув цілий рік, і Ноемі вже й забула, як він виглядає. Був білявий, синьоокий, як батько, а його холодне, скульптурне лице вказувало на владний характер. Двобортний костюм — глянсуватий, вугільно-сірий, у ялинку. На шиї не було краватки і верхній ґудзик сорочки був розстібнутий — і це трохи вибивалося з його образу, ніби ця невимушеність була йому не властива.

Ноемі не знала, як до нього звертатися. З хлопцями свого віку почувалася завше легко, але Вірджил був старший, отже, з ним треба триматися серйозніше, забути про кокетство, аби він часом не прийняв її за простачку. Тут він був господарем, проте й вона мала певну вагу, адже виступала свого роду представницею родини.

Хан Хубілай відправляв своїм королівством посланців із каменем, на якому була його печать. Кожного, хто не виявляв до посланця гостинності, чекав смертний вирок.