Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

По четвергах у шостій ранку замість пів горщика сциклиння було лиш трошечка накапано. То саме в дев’ятій. А в полудні замість сциклиння й кавелдика здебільш не було ніц. Тогди я вже знала, шо можна чекати біди. Єдине, коли я абсолютно точно знала, шо буде біда, — то тогди, як кавелдик вона мені і в середу в полудень не лишала.

Енді, я виджу, як ти стримуєшся, шоб не кікотати, — можеш не душитися, як хочеш. Тогди було не до сміху, але вже всьо скінчилося, і шо би ти собі там не думав, то всьо правда. Та стара гарпія мала банківський рахунок із гімном, і бували тижні, шо вона там наскладувала, аби потому дістати проценти… але збирати всі ті фінанси я мала сама. Мусіла збирати, хоч хтіла того, хоч нє.

По четвергах я цілий день бігала нагору, шоби вчасно її запопасти, і деколи то навіть виходило. Але шо би там не було в неї з очима, на вуха вона не нарікала і знала, шо я ніколи не дозволяю дівкам із міста пилососити обю­ссонський килим у вітальні. І тільки-но вона чула, як там включався пилосос, то запускала свою стару й вимучену фабрику повидла, і той гімнистий банк зачинав сипати асигнації.

Далі я придумала, як її ловити. Я кричала одній із дівок, шо, певно, зара’ буду пилососила у вітальні. Я кричала, навіть як вони обидві стояли прямо коло мене в їдальні. Включала пилосос, так, але не робила ним ніц, а підходила до сходів і ставала одною ногою на нижню сходинку, а руку клала на першу балясину, як той бігун, уся зібрана, готова, лиш би суддя стрельнув стартовим пістолетом.

Раз чи два я підходила заскоро. То було зле. Ніби мене дискваліфікували за фальстарт. Треба було прийти вже після того, як вона свій мотор запустила, шоб не могла спинити, але ше до того, як вона влупила по щепленню та не скинула баласт у ті свої старі штани для старих. Я в тім троха наловчилася. Та й ви би наловчилися, якби знали, шо як прорахуєтеся з часом, прийдеться таскати сто­дев’яностофунтову бабу. Я ніби обходилася з ручною гранатою, набитою гімном, а не вибухівкою.

Я заходила, а вона там лежала на тім своїм лікарнянім ліжку, червонюща як буряк, рот перекривлений, ліктями в матрац вперлася, а руки в кулаках, і така вона: «Еннг! Ен-н-н-н-н-г-г-г-г! ЕН-Н-Н-Н-Н-Н-Н-Н-Н-Г-Г-Г-Г!» Я вам шо скажу — їй би лиш пару рулончиків липкої плівки на стелі та й каталог «Сірз» на коліна, і всьо би було якраз доречно.

Йой, та Ненсі, та доста вже кусати щоки — ліпше чесно перднути, ніж по-шпіонськи бзднути, як то кажуть. Та я й не кажу ніц, воно дійсно смішно. З гімном всьо смішно. Любу дитину спитайте. Я ж і сама можу троха з того посміятися тепер, коли вже всьо то скінчилося, а шось же в тім є, правда? Хай у якій сраці я буду, з гімняними четвер­гами Віри Донован розбиратися мені вже не прийдеться.

Чи чула вона, як я заходжу, чи злилася? Була десь така злосна, як медвідь, шо одною лапою у вулик заліз.

— Що ти тут робиш? — питала вона тим своїм гонористим голосом, як усе говорила, коли її ловили на пакостях, так, ніби вона по цей час ходить у Вассар чи в Голі-Оукс, чи в яку там із «Семи сестер»[6] її старі були запхали. — Сього­дні день прибирання, Долорес! Іди займайся своїм ділом! Я по тебе не дзвонила, мені тебе тут не треба!

Вона мене взагалі не страшила.

— Я собі думаю, шо таки вам мене треба, — казала я. — То ж не «Шанеллю номер п’ять» чути з боку вашої старої пані, правда?

Іноді вона навіть пробувала бити мене по руках, як я стягувала простинь і ковдру. Блискала очима, ніби хтіла мене на камінь перекинути, якшо я не піду геть, і так губу нижню відквашувала, гейби мала дитина, шо не хоче до школи йти. Але мене таке ніколи не зупиняло. Нє, не мене, Долорес, доньку Патриції Клейборн. Я десь секунди за три зривала простинь і ше десь за п’ять скидала її панталони та відщіпала ті такі стрічки на підгузках її, і хоч вона била мене по руках, хоч нє, то не важило. Всьо одно, здебільш вона то припиняла робити після кількох разів, бо вже її запопали, і ми обоє то виділи. Її машинерія була вже така стара, шо як вона запускалася, то спинитися не можна було. Я підсувала під неї нічний горщик, наскілько можна рівно, і як я вже йшла назад наниз, шоб уже дійсно пилососити, то вона так матюкалась, як роботяга лєцтий — зовсім не як з Вассара дівка, я вам кажу. Бо вона знала, шо того разу програла в тій грі, бачте, а ніц гірше за то Віра не ненавиділа. Навіть стара та слабоумна, вона страшне як ненавиділа десь програвати.

Так всьо і йшло якийсь час, і я вже була собі подумала, шо виграла війну, а не лиш пару битв. Але то я помилилася.

Був якось день порядків — то було десь півтора року тому, — і я вже була напоготові, шоб кидатися наверх і знов її піймати. Мені то навіть зачало подобатися. Ну, як сказати. То мені компенсувало багато разів, як я прибігала другою після неї. І я подумала, шо вона собі того разу планувала чистий ураган із гімна, якшо їй вдасться то прокрутити. Були всілякі ознаки, різні. По-перше, вона при світлім розумі була не лише в той день, а цілий тиждень — навіть попросила мене в понеділок покласти їй на підлокітники крісла таку дошку, аби вона собі троха побавилася в пасьянс «Великий годинник», як у старі часи. І шо стосується її кишечника, то в неї якийсь був довжелезний період засухи. Не скидала в горщик ніц ше від вихідних. Я вже подумала, шо конкретно того четверга вона мені насипе не лиш зі звичного рахунку, а ше й із «Різдвяного клубу»[7].

Як я витягла нічний горщик у неї з-під ліжка в полудень того дня і ввиділа, шо там сухо, як у старого діда на п’яті, то й кажу їй:

— Віро, може, шось витиснете із себе, як троха потужитеся?

— Ой, Долорес, — відповідає вона та кліпає на мене тими туманними синіми очима, невинна, як агнець Божий, — я вже тужуся, як тільки можу — аж боляче. Мабуть, закреп у мене.

Я з нею відразу погодилася.

— Певно, таки дійсно закреп, і як він найближчим часом не мине, дорога моя, прийдеться вам усю коробку «Екс-лаксу» згодувати, шоби прорвати загату.

— Ой, та я думаю, що воно саме мине з часом, — сказала вона і всміхнулася мені. У неї вже, само собою, на той час і зубів не сильно було, і нижню щелепу не носила, як не сиділа в кріслі, бо могла закашлятися, ковтнути та вдавитися. Вона як всміхалася, то її лице виглядало як старий кусок стовбура з гнилою ґудзовою діркою. — Ти ж мене знаєш, Долорес, — я вважаю, що природа краще знає, що і як робити.

— Та я тебе знаю, — буркнула я, вже як відверталася.

— Що кажеш, дорога моя? — питає