Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Директор нарешті відбився від сусідки, яка хотіла знати, хто саме тут наркоша. Штовхнув підопічного ліктем: 

— Царєвіч, шо ти такой грустний? 

Ваня важко видихнув: 

— Та сил вже немає. 

— А ти найді, — Трушин притиснувся ближче. — Ми ж свєтіться прішлі, ти ж помнішь: єслі показивать жопу пол года по тєлєку, начнут узнавать в ліцо. І вспомні, как ти начінал і мєчтал тут оказаться. 

Бронзовий Голос не втримався від відповіді: 

— Я мріяв там (він вказав підборіддям на сцену) ока… опинитися. Не тут. 

— А для того, чтоби оказаться… ТАМ, надо многоє сдєлать. Тут сдєлать. Ти нє об етом мечтал? А вот она (обидва розуміли, про кого йдеться) об етом мєчтала. Для нєйо музика — ето когда она красівая і все смотрят. А ето пєрєдайотся, понімаєшь? 

— По… Розумію. 

— Музика — ето так, как она хочєт. А она понімаєт, что хочєт і что дєлать. А ти? 

— Я... 

Ваня замислився, вигадуючи влучну відповідь, але тут світло згасло й на сцену вийшов ведучий «Таланту» — кручений, як блискучий робот «Boston Dynamics», Влад Чуловський. Чулок сходу пожартував про те, що мало хто в житті так довго чекав на оргазм, як присутні, — зал заржав, зйомки стартували. 

Ваня непомітно зайшов через акаунт Лесі Петренко на сторінку Лапи, де вже було сьогоднішнє селфі з артліфта (можна подумати, у неї сьогодні була гримерна — от брехуха!) та з зали. Впізнав на фотці свою потилицю й написав коментар: «Тупая дура», й приготувався усмішкою сяяти в камеру, якщо їй доведеться зняти гальорку палацу «Україна». Й так тривало шість годин. 

* 

Концертні номери й жарти в підводках знімали в кілька дублів, і це було дуже довго, навіть з двома перервами на перекур-туалет. Насамкінець ніхто вже не вдавав щастя без команди, замовк навіть Трушин. Ваня з останніх сил удавав щастя й косився на телефон Лапи — хотів побачити її обличчя, коли вона читатиме коментарі. 

Проте співачка перевіряла не інсту, а шазам, і це боляче відбивалося у Ваніному серці. Він зробив собі ім’я на каверах у «Таланті», розбавив це українськими народними, які знав ще зі шкільного хору, та пробував розвинути успіх піснями, які постачав Гєнин старий товариш, аранжувальник та композитор Рома Заяць, відомий у вузьких колах як Ромаріо. 

Оскільки бюджету не було, доводилося купувати вже готові пісні, не заглядаючи в партитури. Ромаріо останніми роками плідно працював на Казахстан — продавав туди пачками естрадні композиції про любов. Потім міняв кілька нот і звучків та продавав удруге таким, як Ваня. Й доводилося співати що дають і не перевіряти кількість шазамів — тому що цей злодійний сервіс визначав усі три пісні Ромаріо як чужі. А Лапа, мабуть, випустила новий сингл, от і перевіряла, скільки разів його шукали. Ну, зараза. 

Віктор Павлік доспівав «Город зеленого цвета» й закричав «Алилуя», даючи усім зрозуміти, що все — відмучилися. Чулок подякував, шановні зірки швидко підвелися й чухнули до холу. Трушин тішив себе надією вчепитися ще в якусь камеру, але дарма — тільки прочекали ще пів години. Замість компенсації директор злітав нагору й повернувся з двома рулонами паперових рушників та пляшкою води «Evian» — в якійсь порожній гримерній, мабуть, поцупив. Кому що. 

Вийшли на вулицю, а там вже темно і тихо, день минув, а хто вже що з того виніс — не його проблема. 

— Ладно, Ваня, я погнал, єщьо наберу по сйомкє, — відрізав надію на розвезення Гєна, потиснув руку й зникнув у темряві зі здобиччю. Мабуть, його досі не відпустила їхня розмова про мрії та їхнє здійснення. Як, між іншим, називається завтрашнє шоу? Щось дурнувате, але в тему. 

Метро було поруч, проте Ваня вирушив до центру — сяде там, негоже зірці світитися в громадському транспорті так близько від палацу успіху, бо ще хтось побачить і комусь розкаже, а це позначиться на капіталізації бренду, як вчили на одному з вебінарів про шоубізнес, які Ваня свого часу дивився щодня. Не допомогло. 

Обходячи палац з іншого боку, побачив за парканом недавнього техніка, який стояв з іншими роботягами біля фури з апаратом. Чувак у жилетці присів, удаючи звукорежисера в студії, — знову розповідав анекдот. І всі засміялися — гучно, на всю парковку. Завзято. Треба не забути цей анекдот — гарний же. Влучний. А Ваня любив хеві-метал. 

Ще рік тому після подібної зйомки Бронзовий Голос пішов би до метро, але не спускався б униз — там неподалік була невеличка кав’ярня з неймовірною шавармою. Та за рік багато чого змінилося. Як він казав сьогодні? «Картопля в мундирі»? Картоплі було повно — на балконі лежав цілий мішок, який у вересні привіз родич, Олександр Іванович, коли їхав фурою через Київ. Яєць, щоправда, немає, але ранок буде завтра. А сьогодні дірявий бюджет мешканця передостаннього будинку Києва рятуватиме саме картопля в мундирі, не до шаварми зараз. Подвійної, з сиром та печерицями. Ох, ох, ох. 

Ваня йшов широкою вулицею та старався не дивитися на рекламні білборди — останнім часом вони його доводили до люті: здавалося, все місто збирається купити квартиру в новобудові. Навіщо йому вкотре відчувати себе чужим на цьому святі поступового життя? 

Від злості та голоду врятував мотивчик, який звідкись з’явився у голові — висхідний гітарний хід, в якому просилася заміна. Бронзовий Голос обережно ступав білими кросівками на шматки сухого асфальту, нашвидку зіскановував почуте на новорічному концерті — ніби ні, ні в кого такого сьогодні не лунало. 

Дістав телефон, пошукав додаток диктофона. Не знайшов, і тоді швидко, поки мотивчик не щезнув з голови, ввімкнув камеру й записав відео, кілька разів намугикавши в темряву просту мелодію. Так Ваня дійшов до «Палацу спорту» й сів на свою гілку метро. 

Коли потяг виїхав на поверхню, Бронзовий Голос раптом згадав про коментар у Лапи й вирішив перевірити його. Зрозуміло, що з акаунту Лесі Петренко — Ваня після одного вебінару тренувався й сам його створив за усіма правилами, з красивими фото (тут Трушин допоміг, в нього цього добра було багацько) й постами до свят. Щоби було схоже на реальну людину. 

А не було вже його (її, точніше) каменту — потерли. Зараза. Зате під його сьогоднішнім